Історія української музичної культури. Архаїка

Українська музична культура має прадавню історію й пов’язана з формуванням та розвитком українського етносу. Її витоки сягають ще усної народнопісенної творчості предків українців, які жили на території сучасної України.

Найдавнішою є епоха Архаїки. Термін «архаїка» використовують для позначення найбільш віддаленого від нас періоду, а епохою Архаїки називають період первіснообщинного способу життя людей, коли панував міфологічний, фольклорний тип культури. На українських землях ця епоха тривала до виникнення держави Київської Русі.

Як свідчать учені, первісна людина сучасного типу з’явилася в наших краях ще в епоху кам’яного віку (близько 300 тисяч років тому). Завдяки родючим землям і доброму клімату, ця територія здавна була щільно заселена різними племенами. Епоха Архаїки на сучасній території України почалася ще в кам’яному віці.

Учені відзначають особливості еволюції життя людей на нашій території в період палеоліту, мезоліту, неоліту. Основними джерелами відомостей про культуру цього тривалого періоду є археологічні знахідки. Про естетичні уявлення людей свідчать віднайдені різні прикраси, орнаменти, якими оздоблювали посуд, тощо. Ударні інструменти селище мезимСеред археологічних предметів з цих давніх часів є й музичні інструменти. З епохи палеоліту (20 тис. років до н. е.) в селищі Мезин на Десні (недалеко від Чернігова) археологи знайшли ансамбль ударних інструментів, зроблених із різних кісток мамонта. Ці ударні інструменти могли використовуватися під час якогось колективного ритуального танцю. З епохи палеоліту на території України знайдено й духові інструменти. Так, на Буковині (стоянка Молдова Кельменецького району Чернівецької області) археологи знайшли інструменти типу флейти з часів пізнього палеоліту (40-15 тис. років до н. е.). У Маріупольському могильнику з часів неоліту (VI-IV тис. до н. е.) було знайдено сім дудочок, які лежали разом. Вони виготовлені з пташиної кістки з дуже тонкими стінками і зверху прикрашені поперечними насічками.

Епоха Архаїки відзначається особливою близькістю людини до природи. У цю пору було таке відчуття й розуміння природних явищ, яке згодом людина втратила, коли віддалилася від природи. З цього часу зароджується культ природи і формується первіснообщинний дуалістичний анімізм [Анімізм – віра в існування духів, що керують усім матеріальним світом (від лат. anima, animus «душа», «дух»], який базувався на одухотворенні природи. З цих архаїчних часів, мабуть, походять відомості про властивості різних рослин, дерев, які використовувалися для лікування людини, для її життя. Очевидно, з епохи Архаїки розпочалися традиції лікування рослинами, так званої народної медицини, які передавалися від покоління до покоління, і багато що збереглося до нашого часу.

Залишки анімістичного язичницького світогляду простежуються в українській етнографії: у різноманітних віруваннях, текстах народних пісень, які дійшли до нашого часу.

Відтоді, коли виникли стародавні держави на Сході (Єгипет, Асиро-Вавилонія, Сирія, Китай та ін.) і до перших століть н. е., на території сучасної України відбувалися різні історичні процеси: вона заселялася доволі розвиненими етносами, унаслідок етнічного розвитку згодом формувалися предки українців. У V тис. до н. е. на території Правобережної Україні осіли хліборобські трипільські племена і протрималися тут до III тис. до н. е. Витоки трипільської культури ведуть до Нижньої Наддунайщини, на Балкани і далі - у країни Близького Сходу. Антропологи дійшли висновку, що трипільці належать до східно-середземноморського антропологічного типу, відмінного від слов’янського. Трипільці, за дослідженнями більшості вчених, не були безпосередніми предками українців, але високорозвинена трипільська культура відіграла велику роль в історії Середньої Наддніпрянщини – піднесла її господарський та культурний рівень і заклала міцний фундамент для високого культурного розвитку наступних етноплемінних утворень, серед яких були й предки українців. Трипільці мали язичницькі уявлення хліборобського спрямування: визнавали культ родючості й поклоніння відповідній богині, використовували релігійні обряди під час зимово-весняних хліборобських свят, шанували богів грому, сонця, неба, вітру. Саме в період трипільської культури, в період неоліту, на території сучасної України відбувалося становлення сакрально-язичницького шару фольклору, пов’язаного з хліборобством. В ареалах трипільської культури археологи знаходять багато орнаментовану кераміку із зображенням людей, тварин і цілих сюжетних сцен.

У середині II тис. до н. е. на території сучасної України з’явилися слов’яни як окремий індоєвропейський етнос. За відсутності в цьому ареалі глобальних природних катаклізмів народні духовні традиції передавалися від покоління до покоління. Ранні слов’яни і неслов’янські племена, які тут жили, робили свій внесок у матеріальну та духовну скарбницю пізнішого українського етносу.

Пращурами українців були слов’яни, які називали себе сколотами. Вони жили на Наддніпрянщині протягом IX-VII ст. до н. е. Ці племена займалися хліборобством, скотарством, торгували з Причорномор’ям (грецькими колоніями Ольвією, Херсонесом), яке тоді належало до Греції. За свідченням Геродота, Ольвія мала ще назву «Торжище Борисфенітів» (тобто дніпрян, бо Борисфеном називали Дніпро). Ще в той час наші предки мали можливість ознайомитися з античною культурою. Ольвія та Херсонес тоді були великими містами з храмами й театрами. У VII ст. до н. е. слов’яни-сколоти києво-черкаського регіону увійшли до складу Скіфії, яку утворили на чорноморській Наддніпрянщині кочові іранські племена скіфів. Як свідчать дослідники, скіфські впливи проявилися в матеріальній і духовній культурі наших предків. У скіфів слов’яни запозичили поняття верховного Бога (ним став Перун), а також інші божества – Бога сонця (Хорс), Бога млі й підземного царства (Симирагл), поклоніння річкам та ін. Скіфські впліви означилися навіть на українському народному орнаменті, у якому замість традиційних геометричних елементів почалося відтворення рослинного й тваринного світу (зображення листя, квітів, півнів, зозуль, жар-птиць тощо).

З початком нової ери намічається диференціація слов’ян на західних та східних. Предками українців була та частина східних слов’ян, які жили на території сучасної України. Уже в II - V ст. її південний ареал досягнув високого матеріального й духовного рівня. Тут сформувалася так звана Черняхівська культура (назва походить від села Черняхів Кагарлицького району на Київщині, де вперше були знайдені пам’ятки цієї культури). Вона відзначалася значними успіхами в металургії: носії цієї культури виплавляли й обробляли сталь, виготовляли різноманітні прикраси з кольорових металів. Археологічні розкопки свідчать про те, що в черняхівців були навіть деякі хірургічні інструменти.

Східні слов’яни Черняхівської культури підтримували торговельні зв’язки з грецькими містами. Вони створили свій оригінальний хліборобський календар, знайдений на Київщині. Це – своєрідна орнаментальна стрічка на вінчику глиняної чаші, поділена на 12 секцій – місяців року. У кожній секції зображено найхарактерніші для певного місяця явища природи та символи сільськогосподарських робіт. Такі чаші, очевидно, мали ритуальне призначення й використовуватися при магічних обрядах. З II ст. н. е. у черняхівських племен поступово формується політичне об’єднання, що переросло в Антську державу з демократичним устроєм.

У другій половині І тис. н. е. східні слов’яни на території сучасної України відзначалися високим рівнем економічного й соціального розвитку. Це створило передумови для переходу від первіснообщинного до феодального ладу. У VI-VII ст. тут виникають союзи сусідніх племен, що були політичними об’єднаннями державного типу, тобто своєрідними князівствами. Племінні союзи мали своїх князів, стольні міста й ремісничі центри. У межах сучасної України ці союзикнязівства називалися полянами, дулібами, волинянами, деревлянами, сіверянами, уличами, тиверцями, білими хорватами. Вони різнилися деякими особливостями матеріальної культури, а також мовними діалектами та народними звичаями. На основі цих союзів племен, як відзначають учені, із середини І тисячоліття (V-VI ст.) починає формуватися праукраїнський етнос. [Залізняк Л. Від склавинів до української нації. - К., 1997. - С. 63 - 66; Півторак Г. Походження українців, росіян, білорусів та їхніх мов. - Вид 2. - К., 2004. - С. 34.] Це співвідносилося із загальними закономірностями етногенетичного процесу в тогочасній Європі. Саме з середини І тисячоліття, після Великого переселення народів і падіння в 476 р. Західної Римської імперії, «простежується безперервний розвиток не тільки українців, а й інших народів <...> французів, іспанців, англійців, німців, румунів, чехів, поляків». [Залізняк Л. Зазнач, праця. - К., 1997. - С. 63 - 64.] Серед праукраїнських союзів племен найрозвиненішими були поляни, які згодом стали називатися Руссю й відіграли провідну роль в утворенні ранньої української держави – Київської Русі.

Зразки музичної творчості предків українців за цей тривалий історичний період, на жаль, до нас не дійшли, бо це був період усно-слухової народної традиції поширення пісень. Але відголоски світогляду людей цих найдавніших епох та їхньої народнопісенної творчості збереглися в українському фольклорі.

У цей період формувався фольклорний тип культури, у якому, починаючи з періоду неоліту, відбувалося становлення сакрального шару фольклору, пов’язаного з міфологічно-ритуальним дійством. Фольклор успадкував міфічні уявлення, які були характерні для багатьох слов’янських народів, що вийшли з праслов’янських племен. З прадавніх часів людина на території України жила у світі символів, надаючи певного символічного значення сузір’ям, тваринам, рослинам, і таким чином поступово формувалася українська система символічного сприйняття світу. Вона відобразилася у фольклорній сакрально-язичницькій свідомості, що є своєрідним генетичним кодом, символічною ментально-культурною матрицею народу, «в основі якої лежить архетип слова, образу, мови як модель духовного мікрокосмосу в освоєнні людиною макрокосмосу». [Дмитренко М. Символи українського фольклору. - К., 2011. - С. 11.] Світ символів українського архаїчного музичного фольклору дуже багатий, він дійшов до нашого часу через різні епохи в трансформованому вигляді. Відбулася еволюція від архетипу до стереотипу.

У фольклорному типі культури нероздільними були функції творця – виконавця – слухача. Для мови цієї культури типовим був синкретизм слова, співу і танцю. Виникали первісні жанри народних пісень, які передавалися від покоління до покоління. Саме в найдавнішому пласті українського музичного фольклору – календарно-обрядових та родинно-обрядових піснях – простежуються архаїчні ознаки, пов’язані з язичницьким світоглядом, який був панівним у дохристиянську епоху. Хоч у язичництві різних народів спостерігається багато спільного, проте в кожного народу воно мало й чимало місцевих особливостей. Тому вже в язичницькому світогляді слов’янських племен південної Русі можна помітити найдавніші витоки українського менталітету й етнічної сутності, з яких виростала українська нація та її духовність.

На думку дослідників, специфікою язичницького комплексу є своєрідний характер його еволюції, у ході якого нове не витісняло старого, а нашаровувалося на нього, додавалося до старого. Язичницькі звичаї не зникли й після введення християнства в Україні, а стали співіснувати з християнськими обрядами і в зміненому вигляді дійшли до нашого часу. Тому серед календарно-обрядових та родинно-обрядових пісень можна помітити релікти дуже давніх часів, а також співіснування в них дохристиянських та християнських рис.

У предків українців існували спеціальні місця – «святилища» на природі (на гористій місцевості біля дерев, річок, криниць), де здійснювали язичницькі обряди. Там установлювали дерев’яні або кам’яні ідоли-боги (українські археологи знайшли деяких із них). Як згадує літописець Нестор, жертви приносили різним богам: Перунові, Хорсу, Дажбогові, Стрибогу, Симираглу, Макоші та ін. Обряди відбувалися з використанням пісень та рухів, що мали магічну функцію. Відгомони таких пісень можна спостерегти в давньому обрядовому фольклорі. Записувати його почали тільки в XIX ст.

Найдавніші обрядові пісні поділяють на дві групи. Одна з них пов’язана з річним календарем, зимовим та літнім сонцестоянням, тобто з сезонною циклічністю, інші обрядові пісні – з циклами людського життя (народження, весілля, смерть). [Іваницький А. Історичний синтаксис фольклору. - Вінниця : Нова книга, 2009. - С. 348.]

Календарно-обрядові пісні пов’язані зі змінами пір року та хліборобськими роботами. Основною метою календарної обрядовості було забезпечення доброго врожаю. З цією метою здійснювали магічні дійства: звертання до богів родючості (Рода, Рожаниці), магічні заклинання, вшанування й обожнювання Сонця, води, вогню.

Українські календарно-обрядові пісні мають як архаїчні риси, так і нашарування пізніших епох. Відповідно до пір року вони поділяються на три цикли: зимовий, весняний та літньо-осінній.

Багаті символічними образами обрядові пісні зимового циклу – колядки та щедрівки. До архаїчних рис належить розкриття в колядках акту світотворення, зокрема, через символічні образи моря, світового дерева, птахів – творців світу та ін., як, наприклад у цій колядці:

[Записав І. Вагилевич у 1830-х роках на Галичині. Подано за книгою: Золотослов. Поетичний космос Давньої Русі. - К. : Дніпро, 1988. - С. 48.]

Дослідники української усної народної творчості відносять колядки та щедрівки до величальних пісень. На думку видатного українського вченого О. Потебні основна мета колядок та щедрівок – «дім звеселити», «величання, піднесення особи, якій призначена пісня, його дому і всієї обстановки до ідеального стану: до значення світового (сюди, напр., обожнення, родичання чи дружній зв’язок із божеством), до високого суспільного статусу, до блиску багатства, мудрості, благочестя, відваги, краси. На всіх ступенях розвитку потреба у щасті, шику, могутності вимагає задоволення хоч би у мрії. Тим більше здатне тимчасово вдовольнити цю спрагу щось таке об’єктивне, як пісня». [Потебня А. А. Объяснения малорусских и сродных народных песен. - Т. 2 : Колядки и щедривки. - Варшава, 1887. - С. 58.]

До нашого часу в українців зберігся обряд колядування, коли групи людей (колядників) у селах і в містах ходять по різних домах, замовляють добробут у домі, добрий урожай, бажають здоров’я тощо. При цьому виконують колядки та щедрівки. У язичницьку епоху це було пов’язане з Новим роком, який у слов’ян і давніх українців починався з березня (22 березня – весняне рівнодення). У колядках та щедрівках помітні залишки березневого новоріччя. Згадується ластівка та зозуля, які за язичницькими віруваннями, були вісниками весни:

Характер замовляння мають повторювані в піснях слова «Ой дай, Боже!», «Щедрий вечір, добрий вечір», тощо. У колядках, як і в інших обрядових піснях, простежується обожнювання Сонця. У текстах цих пісень сонце – жінка, місяць – чоловік, зорі – діти:

В обряді колядування помітні елементи дуже давнього поклоніння тваринам, що пов’язане з магією родючості. Колядники надягали маски якоїсь тварини, яка повинна була приносити добробут господарству. Давні українці такою твариною вважали козу. Культ кози відобразився в таких словах колядки:

Із запровадженням християнства обряд колядування й колядки пристосовувалися до свята народження Ісуса Христа. Колядкова обрядовість займає значне місце в опері М. Лисенка «Різдвяна ніч».

З весняною порою року пов’язано багато давніх дохристиянських вірувань та ритуальних дійств. Зокрема, торжества на честь богині життя, миру та любові Лади. Народ створив чудовий образ весни у вигляді дівчини з вінком на голові.

Найпоширенішими піснями весняного циклу були веснянки. Вони виконувалися ранньою весною, до початку сівби. Весняні обряди з веснянками, хороводами й танцями символізували відродження природи. Виконувалися з метою розбудити енергію природи, закликати весну. Наприкінці деяких веснянок-закличок іноді трапляється глісандоване вигукування «Гу!», яке, можливо, пов’язане з давніми реліктами заклику весни або відлякування зими. У деяких веснянках звучать мотиви сівби:

А ми просо сіяли, сіяли,Ой дід-ладо, сіяли, сіяли...

А також замовляння врожаю:

Веснянки здебільшого відзначалися енергійністю, світлим і життєрадісним настроєм. Одну з таких українських веснянок «Вийди, вийди, Іванку, заспівай нам веснянку» використав Петро Чайковський у фіналі відомого фортепіанного концерту.

У веснянках та інших обрядових піснях згадуються рослини, з якими були пов’язані язичницькі вірування і вони збереглися в духовній ментальності українського народу. До них належать васильки, що символізували святість і чистоту; барвінок – життя і безсмертя людської душі, а також особисте щастя, любисток – символ любові, злагоди та ін.

Давні архаїчні ознаки мають і вірування, пов’язані з образом-символом русалки. У дохристиянських віруваннях багатьох європейських народів русалки – це «духи води» в образі гарної дівчини з довгими розпущеними косами, а іноді й з риб’ячим хвостом. Деякі європейські народи їх називали ундинами (лат. Опсіа – хвиля). Згідно з легендою, чарівні дівчата ундини-русалки своїм співом і красою заманювали мандрівників у глибини моря й могли їх утопити або зробити коханими у підводному царстві.

Образи ундин-русалок привертали увагу художників, письменників і композиторів. Німецький композитор-романтик Карл Рейнеке, викладач М. Лисенка в Лейпцизькій консерваторії, створив сонату для флейти та фортепіано «Ундина». Німецький письменник Фрідріх де ля Мотт Фуке написав повість «Ундина», на основі якої було складене лібрето опери П. Чайковського «Ундина» (1869). Образ русалок існує в низці інших оперних творів: «Дунайська русалка» Ф. Кауера, «Дніпровська русалка» Ф. Кауера та і К. Кавоса, «Леста, дніпровська русалка» С. Давидова, опера «Русалка» О. Даргомижського за поемою О. Пушкіна.

Українська фольклорна свідомість зберегла давні традиції так званого русального тижня. Це – сьомий тиждень після Великодня, або тиждень перед Зеленою (Святою) неділею. З дохристиянських часів цей тиждень був святом русалок. За українським повір’ям, вони виходять із води, коли цвіте жито, гуляють по полях та лісах і становлять небезпеку для людей (можуть залоскотати на смерть). За поширеними в українській традиції легендою, водяні красуні живуть на дні річки в кришталевих палацах. Уночі, коли сходить місяць, вони виходять на берег, чешуть коси і водять танок. За повір’ями, русалками ставали затонулі нехрещені діти. На думку дослідників Русалії – це свято переходу весни до літа, свято квітування та колосіння жита, свято квітів, язичницькі ігрища на честь бога Сонця. Свято відбувалося з піснями й танцями. Щоб позбутися русалок, дівчата в полі на житах робили спільний обід на честь русалок, потім ходили по полях і співали проводи русалкам («Проводили русалочок, проводили, щоб вони до нас не ходили, та нашого житечка не ламали, та наших дівочок не ловили»). В українській народній традиції збереглися русальні пісні. У них звучать відголоски поклоніння рослинності, коли в русальний тиждень відбувалося прикрашання житла клечанням, вбирання дівчини (жінки) «русалкою» у квіти і зелень:

Ой зав’ю вінки та на всі святки,Ой на всі святки, на всі празники...

У купальській пісні «Гей, око Ладове» [Див.: Іваницький А. Історичний синтаксис фольклору. - Вінниця : Нова книга, 2009. - С. 303.] згадується богиня Лада і бог Перун:

Саме фольклорна русальна обрядовість, що збереглася в українській тради-ції, поєднавши як архаїчні риси, так і смислові нашарування різних часів, надихнула М. Гоголя на створення «русалчиної сюжетної лінії» в його повісті «Майська ніч», а також М. Лисенка в написанні опери «Утоплена» на основі цієї повісті.

Русальна тематика з опорою на українські фольклорні традиції яскраво втілилася і в опері М. Леонтовича «На русалчин Великдень», а також в опері Є. Станковича «Цвіт папароті». Композитори використовували як русальні, так і троїцькі пісні (пов’язані з християнським святом Святої Трійці). Поступово модернізувалася музичні засоби в розкритті «русального світу» української традиції.

Русальне свято завершувалося днем Купала. Язичницьке літнє свято Купала припадало на літнє сонцестояння, що відбувалося в ніч на 23-24 червня (7-8 липня за новим стилем). У дохристиянську епоху в цю пору поклонялися Купалу – богові родючості, врожайного літа, цілющих трав – якому приносили жертву.

В Україні збереглася традиція виготовлення Купала з гілки верби, яку при-крашали квітами та вінками, ходили навколо нього й співали купальських пісень:

Ой на Купала, на Івана...Ой там Марина подруг скликає,

Вона Купала прибирає...

Цей обряд був пов’язаний із магією впливу на врожай. Відгомін давніх язичницьких вірувань є й у звичаях розпалювати вогнище та стрибати через нього на свята Купала. Вірили у благодатну силу полум’я, яке може вплинути на врожай, очищати, зцілювати людей (звідси звичай стрибати через вогонь).

Наділення рослин магічною силою відображене в українській традиції ворожінням дівчат у купальську ніч на можливих наречених – пусканням вінків на річкове плесо.

З купальською обрядовістю, вірою в чудодійну силу рослин пов’язана й легенда про те, що в купальську ніч розквітає чарівна квітка папороті, існувало повір’я: хто її віднайде, того вона виведе на скарб, дасть можливість пізнати таємниці природи, майбутнє. Купальська обрядовість стала тематичною основою фолк-опери «Цвіт папороті» Євгена Станковича. Християнська церква пристосувала свято Купала до свята народження Пророка, Предтечі й Хрестителя Господнього Іоанна. Через те в народі виникла комбінована назва цього свята – Івана Купала.

Літньо-осінній цикл завершується жнивними обрядами та піснями, які виконують на початку жнив (зажинки) та наприкінці (обжинки). У зажинковому обряді відбувалося величання першого снопа, до якого зверталися й співали йому відповідних пісень. Цей обряд був спрямований на те, щоб заручитися прихильністю божеств родючості (Рода, Рожаниці) з надією на їхню допомогу.

Після прийняття християнства Руссю-Україною магічно-ритуальний зміст обрядових текстів почав втрачатися або трансформуватися. Проте, як пише фольклорист А. Іваницький, «й у вигляді уламків колишніх сакральних ритуалів календарна обрядовість залишається цінним прихистком захованих (“закодованих») у глибинах структури космогонічних поглядів та вірувань наших пращурів». [Іваницький Л. Зазнач, праця. - С. 302] Обрядовий фольклор виконував не естетичну, а спонукальну та сугестивну функції. [Там само. - С. 212.] Спонуальність відігравала важливу роль у магічних ритуалах, у контактах з духами, Богом, природою. Релікти спонукальності помітні у повторюваних лаконічних інтонаційно-ритмічних поспівках (формулах), що передавали питання, ствердження, прохання, клич та ін. Кожний із жанрів обрядового фольклору мав типові для нього поспівки-формули.

Як свідчать архаїчні зразки обрядового фольклору, музичне інтонування тісно пов’язане з мовним інтонуванням. Тому в архаїчних мелодіях переважає «співмовна» (вислів А. Іваницького) інтонаційність, яка переважно позбавлена розспівності. Частими в обрядовому фольклорі є моторні наспіви з повторенням ритмічного малюнка, що зумовлене специфікою обряду, ко¬лективними рухами, які мали магічну функцію. Співмовна інтонаційність та моторна регулярна ритміка були зумовлені особливостями сакральної обрядовості. Це пов’язане з характерною для цієї обрядовості єдності, музичної інтонації та руху.

У найбільш архаїчних піснях мелодика має вузький амбітус (секунди, терції). На думку А. Іваницького, це зумовлене не обмеженими можливостями виконавців, а спонукальною функцією наспівів. Вузькоамбітусність обрядових пісень пояснюється потребою «обмежити кульмінаційну зону двома-трьома сусідніми по висоті звуками, бо саме в такому діапазоні легко стверджувати спонукальність і забезпечити її потужною звуковою підтримкою. Саме в цих межах первісні співаки могли, не втрачаючи силу звуку, видобувати потрібні «кличі»... для відстрашування ворога та для контактів з духами та богами». [Там само. - С. 219.]

У ладових особливостях обрядових пісень також можна простежити архаїчні риси. Вони проявляються в слабо розвиненій ладовій диференціації – стійкості і нестійкості. Такі пісні зазвичай складаються з двох або трьох звуків, які диференціюються на «устої» та «неустої».

Ладові структури давнішого походження є у піснях, які мають вузькі звукоряди (секунди – терції), а також ангемітонні (безпівтонові) звукоряди. Своєрідного колориту мелодиці календарних пісень надають ангемітонні трихордові та тетрахордові ладо-інтонаційні звороти («Благослови, мати»).

Завдяки злиттю в епоху язичництва людини з природою, її одухотворенню від більшості календарно-обрядових пісень віє ніжністю, чарівністю, добротою й простотою. Магією слова, ритму, музичною інтонацією люди замовляли добрі й злі сили природи. Це були своєрідні народні молитви до різних сил природи, різних божеств. З часом магічна функція втрачалася, а залишалася функція художньо-естетична. У пантеїзмі наших предків слід шукати джерела того ніжного ліризму, який характерний для українського менталітету.

У давніх українців були й родинно-обрядові традиції та пісні, пов’язані з весіллями й похоронами. Весільна обрядовість уже була в полян – одного з найбільших союзів племен, на основі яких виник український етнос. Ця весільна обрядовість розвивалася, збагачувалася новими рисами і в традиції українського народу збереглася як багатоденне музично-драматичне дійство, яке має залишки язичницьких вірувань. У весільному обряді та весільних піснях відобразився культ небесних світил, яким поклонялися і від яких чекали допомоги. Релікти такого культу помітні у весільних піснях:

З культом небесних світил пов’язаний і звичай зображати на весільному короваї сонце, місяць і зорі. Залишки поклоніння природі й рослинам спостерігається у плетені вінків, у заквітчуванні деревця у дівич-вечір, співанні йому пісень. У весільному обряді є й залишки культів води (купання молодих) та вогню (переведення молодих через вогонь).

Поховальні обряди, зокрема поховальні голосіння також мають давні архаїчні риси. Первісне значення голосінь зводилося до того, щоб збудити померлого і повернути його до життя.

Давні язичницькі уявлення справили вплив не тільки на обрядові пісні, а й на поетику українського фольклору загалом, своєрідно відобразилися і в міфологічній свідомості українців. Так, з обожнюванням явищ природи у давніх українців пов’язана й характерна для українського світогляду символіка деяких рослин, дерев, птахів, яка відобразилися в поетичних текстах фольклору. В українській традиції збереглася пошана до сосни, ялини, берези й особливо до верби та калини. Верба та калина стали символами України. Це підкреслюється у відомій приказці: «Без верби й калини нема України».

Про язичницькі традиції давніх українців у першій половині X ст. писав арабський мандрівник Ібн-Русте. У «Книзі дорогоцінних скарбів Абу-Алі Ахмеда» (30-ті роки X ст.) він зазначив, що «на самому початку країн слов’ян <...> зна¬ходиться місто Куяб (так назване місто Київ - К.). Усі вони ідолопоклонники. Найбільше вони сіють просо <...> Під час сівби беруть вони просяні зерна в ківш, піднімають його вгору до неба і говорять: “Боже! Ти, що обдарував нас їжею до цього часу, обдаруй нас і тепер нею в достатку» <...> Є у них лютні, гуслі, і сопілки. Сопілка в них довжиною у два лікті, лютня їхня восьмиструнна». [Гаркави Г. Сказания мусульманских писателей о Славянах и Русских. - СПб., 1870]

Хоч обрядові пісні почали записувати пізно (ХІХ-ХХ ст.), проте вони постійно побутували в усній музичній традиції українського народу. Саме в цих обрядових піснях кристалізувалися ознаки української ментальності (кордоцентризм, міфологізм), характерні особливості української поезії та музичної творчості.

У наступні історичні періоди інтонації обрядового фольклору проникали у професійну українську музику. Особливе зацікавлення обрядовим фольклором в українських композиторів з’явилося лише в XIX ст. Одним із перших почав записувати цей фольклор Микола Лисенко, а потім – його послідовники композитори Микола Леонтович, Кирило Стеценко, Станіслав Людкевич, фольклористи Климент Квітка, Філарет Колесса. Українські композитори створили чимало прекрасних аранжувань календарно-обрядових пісень. Хорова обробка «Щедрик» Миколи Леонтовича стала відомою в багатьох країнах світу. Протягом XIX-XX ст. українські композитори написали багато високохудожніх творів, пов’язаних з образністю та інтонаціями календарно-обрядового фольклору. Крім уже відзначених творів з календарно-обрядовою тематикою та інтонаційністю вона наявна те і в таких творах: кантаті «Радуйся, ниво неполитая» Миколи Лисенка, Другій симфонії Левка Ревуцького, симфонічних творах «Веснянки» Михайла Вериківського, Станіслава Людкевича, кантатах Лесі Дичко «Червона калина» та «Пори року» та ін.

Із книги "Українська музична культура. Погляд крізь віки" Автор Лідія Таран та Богдан Сюта

Історія українського музичного мистецтва