|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
БароккоНа відміну від Ренесансу, який проявився повною мірою не в усіх країнах Європи, Бароко стало загальноєвропейським явищем. У Європі Бароко тривало з кінця XVI і майже до середини XVIII ст., але його розвитку властива асинхронність, бо в різних країнах Європи воно формувалося, досягало вершинної фази і згасало в різний час.
Хоч Бароко виникло як заперечення Ренесансу, проте митці Бароко не відмовилися від досягнень Ренесансу, а розвивали їх і збагачували. У зв’язку з тим, що в культурах Східної Європи, зокрема в Україні Ренесанс проявився не повною мірою, Бароко взяло на себе деякі його функції.
Наукові відкриття пізнього Ренесансу (Миколи Коперника, Джордано Бруно) й особливо епохи Бароко (Галілео Галілея, Йогана Кеплера, Ісаака Ньютона) зруйнували цілісну оптимістичну систему ренесансного світогляду. На зміну йому приходить трагічне усвідомлення, що людина - не центр Всесвіту, і залежить вона від зовнішніх умов буття. Змінюється погляд на людську природу. Виникає дуалістичне уявлення про людську істоту, яка здатна як на добрі, так і на погані вчинки. Підкреслюється подвійність її буття: фізичне і духовне. У зв’язку з цим виникає характерна для Бароко зацікавленість релігійною сферою, нове прочитання й аналіз християнської літератури, а також боротьба з низькими людськими пристрастями й відстоювання християнської моралі.
Нове уявлення про Всесвіт та нове світосприйняття породило нове трактування простору в мистецтві, яке тяжіє до безконечності. Характерною ознакою барокового стилю став динамізм і пов’язане з ним використання засобу контрасту. Для Бароко властиве алегорично-символічне перевтілення міфологічних уявлень. Митці Бароко прагнули до «підвищеного» емоційного впливу на людину, їхньою метою було розворушити, захопити і вразити її. З цим пов’язані стремління до пишної декоративності, піднесена патетичність, величавість, надання важливого значення формі у словесних формулюваннях, живописних зображеннях, музичному звучанні. Тому в епоху Бароко розвивається вчення про афекти.
Барокове мистецтво збагачувалося зв’язками з народною культурою, завдяки чому відбувалася «фольклоризація» деяких барокових жанрів.
У мистецтві Бароко виділяються високий, середній та низький стилі. Для низького стилю особливо харакґерні зв’язки з народним мистецтвом.
Хоч між бароковими культурами різних європейських народів спостерігаються спільні риси, проте в цю епоху виникають національні варіанти Бароко, зокрема, і в Україні.
У бароковій культурі простежуються тісні взаємозв’язки різних галузей - живопису, літератури, музики. В епоху Бароко великого значення набуває театр, який синтезував різні види мистецтва. Театр був не тільки популярним видом мистецтва: театральна естетика заволоділа поезією, прозою, живописом; риси «театральності» характерні й для хорової музики.
Крім відзначених деяких типологічно спільних рис для різних галузей барокової культури, музичне мистецтво епохи Бароко має й свої специфічні особливості.
В європейській культурі епохи Бароко активно розвивається як духовна, так і світська музика. Основними осередками її виконання в той час були церква, монастирі та придворно-магнатське середовище, у яких виконували відповідні для них жанри.
Світська галузь музичного мистецтва була найрозвиненіша в Західній та частково в Центральній Європі. Одним з найважливіших світських жанрів стала опера, яскраво представлена в італійській, французькій та англійській культурах. Нової якості набула інструментальна музика, в якій виникають специфічні жанри органної, клавірної, скрипкової музики (старовинна соната, інструментальний концерт та ін.), а також інструментальні ансамблі. Особливого розповсюдження в цей час у різних країнах Європи набула побутова хорова пісня, зокрема, і триголосна, а також сольна пісня із супроводом.
Музична культура Східної Європи відставала в розвитку світської професійної музики. Тут перевага надавалася духовним жанрам. Але зростав інтерес придворно-магнатського середовища до західноєвропейської світської музики.
Особливого розквіту в епоху Бароко досягла духовна музика. У західноєвропейській музиці простежується протистояння двох стилів: старого, для якого була характерна емоційна стриманість, пропорційність, урівноваженість, та нового, який відповідав естетиці Бароко. Митці, що дотримувалися старого стилю, наслідували традиції Палестріни. Митці нового стилю розвивали традиції пізньоренесансної венеціанської духовної музики композиторів Андреа та Джовані Габрієлі у своїх вокально-інструментальних творах (духовних концертах та ін.) і досягали колористичного багатства, пишності, величавості, драматичної напруженості. Такі твори є в італійській, німецькій, польській, чеській та інших національних школах. У такому стилі духовного концерту творили й українські композитори XVII - першої половини XVIII ст.
Європейський музичний театр епохи Бароко був представлений не тільки оперою. З середини XVI ст. формується новий стиль духовної драми, яка використовувала музику. Одним з осередків функціонування таких драм був шкільний театр. Він відіграв помітну роль у культурному житті багатьох країн Західної, Центральної та Східної Європи. Шкільний театр, що був типовим бароковим явищем, функціонував і в українських навчальних закладах.
Хоч українське Бароко має багато спільних рис із мистецтвом інших європейських народів, однак йому були властиві й свої специфічні особливості, і свій шлях формування та розвитку, зумовлений, зокрема, й історичними обставинами, що склалися в період XVII - середини XVIII ст.
Суспільно-історичним ґрунтом Бароко в Україні була активізація соціальної та національно-визвольної боротьби, виникнення козацько-гетьманської держави. У середині XVII ст. відбулася українська національно-визвольна революція під проводом Богдана Хмельницького (1648-1654), яка почалася як повстання проти утисків польської влади, а згодом переросла в боротьбу за незалежність України. Для того, щоб зберегти здобутки цієї боротьби, Богдан Хмельницький вів переговори з Московською владою, які завершилися Переяславською угодою (1654). За цією угодою українські землі перейшли до складу Московської держави, але при цьому Україна зберігала широку автономію (республіканську форму правління, виборність усіх керівних посад, зокрема гетьмана, власні збройні сили, свої фінанси, дипломатичні відносини з іншими державами тощо). Московський цар за цією угодою погоджувався обороняти українців від загарбників і не втручатися в їхні внутрішні справи.
Одним з основних завоювань національно-визвольної революції було відновлення української державності. Вона успадкувала структуру своєрідної демократичної республіки, що витворилася в Запорізькій Січі. Козацько-гетьманська держава мала республіканську форму правління. На її чолі стояв гетьман, якого обирала загальновійськова козацька рада.
Проте невдовзі після Переяславської угоди стало очевидним, що московський цар не збирається її дотримуватися. У 1660 р. між Москвою та Польщею вибухнула війна за владу над Україною. За Андрусівським мирним договором 1667 р. Україна була поділена на дві частини: Польща окупувала Правобережжя, а Лівобережжя (з Києвом) залишилось у складі Московської держави. Царська влада намагалася ліквідувати автономні права козацької держави та гетьманське правління. У 1722 р. за наказом Петра І було ліквідоване гетьманське управління, а після його смерті ще протягом півстоліття воно кілька разів відновлювалося й ліквідовувалося.
Хоч у політичному житті України були різні труднощі, проте протягом XVII - першої половини XVIII ст. ще функціонувала козацько-гетьманська держава. Зростання національної свідомості під час національно-визвольної революції, а також відновлення української державності у вигляді козацько-гетьманської держави були важливими історичними чинниками, які сприяли значному піднесенню й розвитку української культури в другій половині XVII - першій половині XVIII ст.
На цьому етапі активно розвивається православна культура, але використовуються також здобутки «латинської» культури ренесансно-барокового мистецтва. І українське мистецтво набуло виразних ознак барокового стилю. У професійні сфері заявили про себе й світські форми мистецтва.
У XVII - першій половині XVIII ст. виникли яскраві й художньо довершені барокові храми, зокрема, у Києві (Богоявленська та Миколаївська церкви, церква Всіх Святих над брамою Києво-Печерської лаври, Андріївська, Покровська церкви). Величні храми зводилися і в інших містах.
|
|
|
|
|---|---|---|---|
|
|
|
|
|
|
|
|
У розписах церков, крім релігійної тематики, трапляються й тогочасні реальні сцени. Так, на іконі другої половини XVII ст. «Воздвиження чесного Хреста» із Ситихова (біля Львова) поряд з основним релігійним сюжетом угорі зображені співаки церковного хору з нотами. Зберігся навіть напис біля однієї постаті - «реєнт Сількевич» (очевидно, регент хору). У Західній Україні видатними іконописцями були Федір Сенькович, Микола Петрахнович. У другій половині XVII - першій половині XVIII ст. були створені визначні пам’ятки барокового іконостасу.
Йов Кондзелевич створив знаменитий іконостас для Манявського монастиря, а Іван Руткович - справжній шедевр у Скваряві Новій (Західна Україна). У цей період розквітає жанр світського барокового портрета. Малювали гетьманів, козацьку старшину, магнатів та ін. Було створено чимало портретів Богдана Хмельницького. Видатним художником був Іван Паєвський.
Однією з важливих ознак культури Нового часу є наявність книгодрукування. В епоху Бароко в Україні воно було добре поставлене. Найбільшою й найпотужнішою стала друкарня в Києво-Печерській лаврі. У ній видано чимало релігійної, полемічної й художньої літератури, шкільних підручників. Крім Києво-Печерської лаври, були друкарні у Львові, в Уневі на Львівщині, Почаєві, Новгороді-Сіверському, Чернігові та інших містах.
У першій половині XVIII ст. ситуація з книгодрукуванням різко змінилася. За указом Петра I 1720 р. Києво-Печерській лаврі та Чернігівській друкарні заборонялося видавати будь-які українські книги. Дозволялося лише перевидавати старі церковні книги церковнослов’янською мовою, але й вони мали бути виправлені відповідно до великоросійських книг, щоб у мові не було жодних відмінностей. [У цей час уже були деякі відмінності в церковнослов’янській мові, яку використовували в Україні та Росії]. З цього часу над київською та чернігівською друкарнями був поставлений суворий цензурний контроль російського Синоду. Книги могли друкувати лише з його дозволу. Таким чином в Україні гальмувався розвиток культури і книгодрукування. Такі дії царської влади свідчать про те, що вона перейшла на цілеспрямовану русифікаторську політику й свідомо прагнула перетворити Україну на провінцію. Через це українська церковна і світська музика існувала лише в рукописах, а деякі жанри - тільки в усній формі (пісні-романси), що призвело до значних втрат.
Освітнім та культурним осередком у добу Бароко в Україні була Києво-Могилянська колегія (з початку XVIII ст. - академія). Вона досягла рівня найкращих європейських університетів і була першим вищим навчальним закладом не тільки в Україні, а й загалом на східнослов’янських землях, який давав доступну вищу освіту також і представникам деяких південнослов’янських народів.
У Києво-Могилянській академії значна увага приділялася вивченню мов. Випускники добре володіли давньоукраїнською, церковнослов’янською, грецькою, латинською, польською мовами. Лекційні курси, як і в західноєвропейських університетах, читалися переважно латинською мовою. Поряд із мовами, велике значення в гуманітарній освіті надавалося курсам поетики, риторики, філософії. До нашого часу збереглося чимало латиномовних курсів поетики, риторики, які читалися в Києво-Могилянській академії. Курс поетики (піїтики) знайомив студентів з теорією літератури, особливостями родів і видів поезії (епічної, ліричної, елегійної, героїчної, драматичної). Але одним з основних його функцій було навчання складати вірші - вітальні, елегійні, ліричні тощо. У поетиках детально розглядалася антична метрична система віршування, а деякі викладачі спиралися на теорії польського та українського силабічного вірша. До нашого часу збереглося чимало латиномовних поетичних курсів, які читалися в Києво-Могилянській академії (А. Старновецького, Ф. Прокоповича, І. Хмарного, М. Довгалевського та ін. Вони свідчать про те, що їх автори творчо використовували античну поетичну творчість (Аристотеля, Горація), а також італійські ренесансні поетики М.В. Віди, Ю.Ц. Скалігера та ін.
|
|
|
Не менше значення мав і курс риторики, що навчав ораторського мистецтва. У той час сила слова, виголошення пристрасних промов прирівнювалося до сили зброї. Ф. Прокопович у курсі риторики зазначав, що красномовство є «водночас і оборонною, і наступальною зброєю». [Прокопович Ф. Філософські твори. В 3-х т.- К., 1979. - Т.1. - С. 113]. У своєму курсі він надавав великого значення практичним навичкам у складанні урочистих промов, проповідей, листів до високопоставлених осіб, батьків тощо. Дослідники відзначають, що в курсах поетики та риторики, які читалися в Києво-Могилянській академії, відобразилися не тільки гуманістично-ренесансні, але й барокові риси.
Тісний зв’язок із курсами поетики та риторики мав шкільний театр. В обов’язки викладачів курсів входило написання шкільних драм, а студенти брали участь у їх постановках.
У курсі філософії викладачі академії використовували античну спадщину (Аристотеля, Демокрита, Епікура), праці учених-гуманістів (Муціна Руфа, Агриколи, Еразма Роттердамського), а також природничі та філософські твори Нового часу (Галілея, Коперника, Декарта, Гоббса, Спінози та ін.). Викладачі філософії (Й. Кононович-Горбацький, І. Гізель, Ф. Прокопович та ін.) вийшли за межі середньовічної схоластичної філософії. В їхніх лекціях уже простежувалися ідеї, властиві вченням Відродження, Реформації, ранньому Просвітництву.
У курсах Києво-Могилянської академії велике значення надавалося питанням етики та моралі. Розвиваючи гуманістичні ідеї, автори курсів звеличували людину, її розум. Професори академії проповідували ідеал активної людини, котрій притаманні такі риси, як високоосвіченість, вихованість, любов до праці.
|
|
|
Важливе місце у вихованні студентів посіла й художня освіта. Малюванням займалися всі студенти, і деякі з цих малюнків дійшли до нашого часу. В академії сформувалася своя художня школа. Випускниками Київської академії були такі відомі художники, як Г. Левицький, Д. Галяховський, Л. Тарасевич та ін. У виховному процесі значне місце відводилося й музиці, про що йтиметься далі.
Отже, Києво-Могилянська академія протягом майже двох століть була не тільки вищим навчальним закладом, але й центром розвитку різних галузей української культури. З академії вийшло багато визначних письменників, проповідників, філософів, учених, художників, музикантів, політичних та громадських діячів, зокрема, значна частина козацько-гетьманської старшини. Роль академії була визначальною для духовного життя і прогресу не тільки української культури, але й інших національних культур. В академії поряд з українцями навчалися юнаки з Білорусі, Росії, Сербії, Болгарії, Молдови, Греції та ін. Випускники академії працювали в інших країнах (Росії, Білорусі, Сербії та ін.).
Києво-Могилянська академія підтримувала контакти з багатьма університетами Західної та Центральної Європи. її вихованці часто продовжували там своє навчання.
Особливо важливо відзначити, що Києво-Могилянська академія, як і братські школи, дотримувалася демократичних принципів. У ній навчалися діти різних станів - від дітей заможних верств до найбідніших сиріт.
Не всім випускникам академії вдавалося здобути духовний сан або працю в гетьманській адміністрації. Значна їх частина ставали так званими «мандрівними дяками», тобто вчителями, які мандрували по селах і знаходили собі роботу. Всестановий характер братських шкіл і Київської академії, вчительська діяльність «мандрівних дяків» сприяли тому, що книжна освіта набула широкого розповсю¬дження серед різних верств населення України.
За зразком Києво-Могилянської академії виникали колегії в Чернігові (1700 р.), у Харкові (1726 р.), Переяславі (1739).
Значними в цей період були досягнення в галузі літератури і в цьому відзначилися професори та випускники Києво-Могилянської академії.
Барокові стильові риси в літературі яскраво проявилися в поезії. Духовна поезія представлена релігійно-філософськими, панегіричними віршами у творчості Лазаря Барановича, Димитрія Туптала, Стефана Яворського, Феофана Прокоповича та ін. Значного розвитку набула світська поезія, у якій домінували панегіричні та оплакувальні вірші; поширеною була епіграматична поезія. Поряд із «високим» Бароко, у поезії розвивалося й «низове». Його творили переважно студенти та мандрівні дяки. У їхній творчості є святкові вірші (новорічні, різдвяні та великодні), у яких при розкритті «серйозної» теми часто використовуються гумористичні елементи.
Трапляються в тогочасній поезії й типові для Бароко так звані словесні «віршові іграшки», у яких поети демонструють віртуозне володіння словом. До них належить акровірш (першими літерами кожного рядка або кожної строфи подано ім’я автора), вірш, у якому створюється ефект відлуння, тощо.
У музичній культурі значними були здобутки в галузі музичного фольклору. На середину XVIII ст. вже сформувався його основний класичний фонд (думи, історичні пісні, чумацькі пісні, балади, родинно-побутова лірика, танцювальні жанри тощо). Розквіт епосу - дум та історичних пісень - припадає на другу половину XVII - першу половину XVIII ст. У цей період виникло багато дум та історичних пісень з новою тематикою й новими стильовими рисами.
Думи відзначаються історичною конкретністю, у них розповідається про реальні події, які тоді відбувалися, як, наприклад: «Хмельницький та Барабаш», «Про корсунську перемогу», «Похід на Молдавію», «Про смерть Богдана Хмельницького». Це характерно й для історичних пісень. Так, у зв’язку з перемогою козацько-селянських військ під Корсунем (1648) було складено пісню «Засвіт встали козаченьки» (варіант - «Засвистали козаченьки»). З конкретними історичними подіями пов’язані історичні пісні «Гей, не дивуйте, добрії люди», «Гей Богдане, батьку Хмелю» й інші.
У думах та історичних піснях яскраво відображені волелюбні прагнення українського народу. Український епос пройнятий почуттям патріотизму, любові до рідної землі, відданістю православній вірі. У думах зростає роль музичного чинника. їхня мелодика в цей період стає більш розвиненою, кантиленно-розспівною. Вона наближається до історичних та ліричних пісень, має спільні з ними мелодичні звороти. Творці та виконавці дум прагнули досягти максимуму емоційної виразності і тим самим впливати на слухача, що й відповідало естетиці Бароко. Як уже відзначалося, думи, які збереглися без авторства, представляють шар світського напівпрофесійного мистецтва з переважно історичною тематикою.
Багатоголосна (партесна) церковна музика
У XVII - першій половині XVIII ст., як і в попередню епоху, православні та уніатські церковні діячі, а також й інша патріотично налаштована українська інтелігенція дбали про високий рівень церковного співу в храмах. Основними осередками навчання цього співу й виховання співаків були навчальні заклади - школи при братствах, колегіуми, Києво-Могилянська академія.
У 50-х роках XVII ст. ректор Києво-Могилянської академії Лазар Баранович організував при Братському монастирі хорову школу, до якої залучалися студенти. У цій академії, як уже відзначалося, був спеціальний предмет «музика» - студентів навчали музичної грамоти й церковного співу. Хори академії та Братського монастиря були найкращими в Києві. Академічний хор брав участь у різних святах під час урочистих прийомів гостей, диспутів, рекреацій (травневих розваг на природі). Хор співав і в театральних виставах.
Така увага до церковного співу сприяла розвитку професійної церковної музики. Наприкінці XVI ст. у православних церквах України був запроваджений багатоголосний спів. На другу половину XVII - першу половину XVIII ст. припадає розквіт цієї багатоголосної музики, яку її сучасники назвали партесною. [Ця назва походить від латинського слова pars - «учасник, участь; партія». Називний відмінок множини цього слова - partes. Партесні твори збереглися у вигляді хорових партій; хорових партитур немає]. Один з українських поетів другої половини XVII - початку XVIII ст. Климентій Зіновіїв у своєму вірші «О партесах, і о учащихся іх» [Зіновіїв К. Вірші. Приповісті посполиті. - К., 1971. - С. 294]., висловив захоплення цим співом і підкреслював його складність, бо для його опанування треба було спеціально вчитися:
И па(р)тесники годны велико(и) похвблы:
жеко(н)поную(т) гласы для б(о)жеи хвблы... і гды
начнуть спивати из нот свои(х) гладко: то аж
бл(а)гопріє(м)но слышати, и сладко...
А наука и(х) че(ст)на, и му(д)ра є(ст.) тако:
хто не вчився, не буде(т) зна(т), а не інако...
Зачи(м) и па(р)тесниковъ треба поважати: и яко
особны(м) и(м) мудреца(м) честь даяти...
У церковно-співацькій практиці XVII - першої половини XVIII ст. паралельно функціонували два стильові шари: українська монодія, пов’язана з візантійсько-православною середньовічною традицією, та партесні твори, які представляли новий стильовий шар. Партесні твори звучали на ті самі гімнографічні тек, які представляли новий стильовий шар. Партесні твори звучали на ті самі гімнографічні тексти, що й монодія, і виконувались у православній Службі. Але музичний стиль цих творів суттєво відрізнявся від монодії.
Партесний спів, виникнувши в Україні наприкінці XVI ст., проіснував до середини XVIII ст. Протягом тривалого періоду партесний спів еволюціонував, але при цьому зберігалися стабільні ознаки, завдяки яким він легко впізнається. Простежуються три періоди функціонування партесного співу:
1) з кінця XVI ст. до середини XVII ст.;
2) друга половина XVII - початок XVIII ст. - період розквіту, пов’язаний з творчістю М. Дилецького, С. Пекалицького;
3) завершальний період - до середини XVIII ст. (творчість І. Домарацького, Г. Левицького та ін.).
У партесному співі відображені ті стильові процеси, які були характерні для української культури XVII - першої половини XVIII ст. У партесних творах можна простежити пізньосередньовічні, пізньоренесансні та ранньобарокові стильові риси.
НОВИНИ
