Не зовсім прихильно ставився до Д. Бортнянського П. Чайковський, хоч і вважав його «обдарованим винуватцем... хибного часу» (84а, с. 247). Однак він добре вивчив творчість свого попередника, визнавав його майстерність, «світські мотиви» в хорових композиціях і відчув його безпосередній вплив (зокрема, «Літургії Іоанна Златоуста» та ін.).
Особливу групу творів Бортнянського складають хори, в яких композитор використав давні вітчизняні розспіви: знаменний, київський, грецький та болгарський. Ці розспіви лягли в основу його обробок, які довгий час називалися «перекладеннями», чи «гармонізаціями». Звернення Бортнянського до жанру обробок давніх піснеспівів, які на той час складали істотну частину хорового співу, – явище не випадкове і пов’язане з багатими вітчизняними співацькими традиціями.
Пройшовши більш ніж шестивіковий шлях розвитку, старовинні піснеспіви з XVI століття дістають нову форму – багатоголосся1. Типовою ознакою його найранішого виду був дво- й триголосний підголосково-поліфонічний склад. Спостереження М. Успенського показують, що сам принцип підголосковості піснеспівів близький до подібного явища в народній пісні. Важливо відзначити, що імпровізаційність породжувала тут різні співзвуччя. Співацька практика поступово «відібрала» найприйнятніші для слуха й виконання підголоски. Природне розгалуження основного голосу на побічні підготувало формування оригінального так званого строчного співу. В ньому головна мелодія («путь») проходила в середньому голосі, решта – «низ» і «верх» – супроводжували «путь» і були свого роду підголосками.
Новий штрих вніс у багатоголосся чотириголосний демественний спів, де четвертий голос – демество – вторує мелодії «путі» чи варіює її (найчастіше обидва голоси знаходяться в терцовому співвідношенні). Такий оригінальний стиль вітчизняного багатоголосся В. Бєляєв назвав «контрапунктичним стилем, який вийшов з ужитку у XVIII столітті» (22).
У церковному співі, який зберігав спадкоємний зв’язок з раннім багатоголоссям, вже на самому початку XVII століття розвивається новий стиль – акордово-гармонічний, характерний для партесного співу. На кінець
___________________
