дружини Марії Федорівни. «Малий двір» був цілком задоволений талановитим російським маестро, який прекрасно знав свою справу і до того ж був приємною людиною з вишуканими манерами. Все це згодом, під час царювання Павла І, відіграло немалу роль у подальшій долі Бортнянського.
Як відомо, після вступу Катерини II на престол (1762) між нею та сином Павлом виник антагонізм. Імператриця бачила в сині суперника й розуміла неминучість боротьби. Французький посол Сабатьє де Кабр відзначав, що Катерина II ставиться до сина з «сухістю й образливою неуважністю, які обурюють молодого великого князя». Щоб пом’дкшити роздратування сина, імператриця вирішила відвернути його від справ петербурзького двору й у 1783 році подарувала йому у власність Гатчину, яка належала раніше графу Г. Орлову. Ставши власністю цесаревича, Гатчина перетворилася на містечко його військових розваг,..Місцем же відпочинку стяв Павловськ, де було побудовано резиденцію і театр. Бортнянському виділили тут земельний маєток. У Павловську жили й працювали також архітектор Вінченцо Бренна, балетмейстер Карл Пік та інші культурні діячі.
У будівництві й художньому оздобленні павловських палаців брали участь архітектори й художники Бренна, Скотті, Руффіні, Ламеллі, Віальє, російські майстри Данилов, Козлов та учні Академії художеств.
Бортнянський одразу влився в культурне життя Пав- ловська, де, крім музичних вистав, відбувалися й літературні вечори. В них у різні часи брали участь К. Батюшков, І. Крилов, М. Карамзін, В. Жуковський, М. Гнєднч. З деякими з них композитор творчо співробітничав. Досить згадати хоча б його патріотичну пісню, на слова В. Жуковського «Певец во стане русских воинов» (1812) або музику на тексти Ю. Нелединського-Мелецького,
А. Буніної, К. Батюшкова, Г. Державша, П. Корсакова, М. Карамзіна, П. Вяземського до святкової зустрічі Олександра І в Павловську 27 липня 1814 року.
Бортнянський швидко прилучився до гатчинських культурних кіл. Відданий своєму мистецтву, він не замислювався над тим, що його призначення якоюсь мірою диктувалося й особистими розрахунками Катерини II. Тим часом ставлення її до сина ставало все більш неприязним. На її боці був і закон 1722 року, прийнятий Петром І,
