Д. Січинський був знайомий з Богданом Лепким ще з часів свого навчання у Бережанській класичній гімназії; після її завершення він у 1885 р. вступив до гімназійного українського хору, а згодом, за протекцією Вшелячинського, керував ним. Мабуть, ще в ті часи Д. Січинський познайомився з першими поетичними спробами визначного поета, який і після закінчення гімназії навідувався до неї.
Солоспів «Finale» на слова Богдана Теодора Нестора Лепкого (с. Кривеньке Чортківський р-н Тернопільська обл., 1872-1941, Краків) написаний композитором у 1902 році. Він продовжує лінію лірико-драматичних творів вокального жанру митця. Як і попередній твір, він починається у помірному темпі (Andantіnо), мінорній тональності (с moll) і витриманий в парному метрі (2/4). Та сама рішуча квартова інтонація лежить на початку 8-тактового вступу, який спочатку викладається в унісон (перша фраза), а потім – у 5-7-звучній синкопованій акордовій фактурі.
Основний зміст твору тісно пов'язаний зі змістом вірша видатного українськоо поета-модерніста, учасника й засновника поетичного гуртка «Молода муза». Товариш Івана Франка, Василя Стефаника, Миколи Вороного, маляра Г. Бойчука, Б. Лепкий дуже тонко відтворив у своїй поезії дух часу. Зокрема, йому була дуже близькою тема самотності. Геніально втілена також у вірші «Вечором в хаті», музику до якого написав майже одночасно з Д. Січинським Василь Барвінський, але вже на цілком іншому рівні художнього узагальнення авторської ідеї, співзвучної духові європейського модернізму (і навіть авангарду) початку ХХ століття. У вірші «Finale» поет також відтворює тему самотності, марності людських надій і проводить відому ще з доби Романтичну паралель між станом осінньої природи та «послідніх листків надії» поета:
Розжалобилася душа у смутках непомірних,
Що збулось радости життя, і що опущена сама
Йде по полях безмірних (у Січинського – модуляція з с moll у g moll).
Йде в пізну осінь, сніг паде і в сірій грязи тає, Ні тут, ні там, ніде, ніде,
Ніхто нічо її не жде,
Ніхто її не знає!
Довкола неї тишина, така, що дзвоном дзвонить,
Така бліда, така німа, лиш смуток слози ронить.
Лиш з тихим шелестом на шлях падуть листочки бідні,
Як той знічев’я вбитий птах, падуть зовсім оттак
Надій листки послідні (двічі).
У четвертій частині солоспіву, що починається зі слів «Лиш з тихим шелестом на шлях») композитор трактує як тематичну репризу солоспіву (tempo I).
Як і в попередньому солоспіві, Січинський широко використовує практику повторів останнього рядка віршової строфи, підкреслюючи цим важливість зображуваного. Крім того, наскрізність розвитку форми солоспіву він поєднує з принципом репризності (реприза починається з четвертої строфи вірша Лепкого).
Як уже згадувалося, твір відкриває вступ героїчно-драматичного характеру (Аndаntіnо), викладений спочатку октавним унісоном, що переростає в акордово-гармонічний виклад. З інтонацій вступу, як це часто трапляється у композитора, виростає мелодія аріозо-декламаційного характеру «Розжалобилася душа у смутках непо мірних», яка в каденційному завершені модулює з основної тональності у g moll
У каденційному завершенні другої частини солоспіву (на слові «не знає») фактура фортепіанного супроводу знову змінюється, вона стає швидко пульсуючою (на кожну вісімкову тривалість починає припадати тріольна фігура). У четвертому куплеті наскрізно-строфічної форми, що є репризою романсу, композитор досягє найвищої кульмінації – g2 (на словах «як той знічев’я вбитий птах» та «надій листки послідні» (тт. 53-54). Та найвища мелодична кульмінація (а2) звучить у другому куплеті-строфі «Йде в пізну осінь, сніг паде». Кульмінація досягається на словах «не жде, ніхто її не знає», що пов’язане з виразом безмежної розпуки, горя (тт. 29-30).
Початок третьої частини (куплету) солоспіву супроводжується уповільненням темпу (Tranquillo, тт. 33-34). Він пов'язаний з «тихою кульмінацією», зворотнім золотим перетином форми композиції солоспіву. Композитор його маркує появою стримано пульсуючого речитативу та подальшим згущенням фортепіанного фактурного викладу (п’яти-шестиголосого).
Водночас у ладо-тональній драматургії твору можна помітити певну одноманітність тонального плану, що «циркулює» довкола основної та домінантової тональності (с moll, g moll). Отже, солоспів «Finale» на слова Б. Лепкого продовжує лінію лірико-драматичних творів вокальної творчості митця.
(1902 p., слова Богдана Лепкого)
Твір написаний у традиціях класичної чотиритактної конструкції, що, проте, зазнає певних змін через особливість поезії Б. Лепкого, куплетна форма якої вміщує замість чотирьох — п’ять рядків. За мелодичним задумом Д. Січинського, окремий рядок набуває двотактної фрази. Для формування мелодичної лінії композитор використовує повторення мотивів та секвенції з застосуванням варіювання, що свідчить про уважне ставлення його до обраної поезії. Двочастинний солоспів, як переспів смутку і журби, вражає глибоким песимізмом охопленого безнадією героя. Дрібними тривалостями автор надзвичайно виразно зображає фатальну невідворотність долі, а наспівно-речитативною кантиленою підкреслює сіру буденність самотності, яка вперто завойовує людську душу, позбавляючи її останньої надії і сподівання.
Музичний образ душевного трагізму влучно доповнюється гармонізацією інструментального (фортепіанного) супроводу, який має мало модуляцій, а за своєю структурою (особливо всередині твору) нагадує класичні зразки пісень Ф. Шуберта (тріольні репетиції звука). Кульмінація вперше подана композитором всередині твору (в кінці першої частини ), ніби останній сплеск емоцій, поглинутих безнадією (в другій частині). Загалом твір витриманий в основній тональності (мінорної домінанти і паралельної тоніки).
Складна філософська квінтесенція твору вимагає і відповідної вокальної техніки, зрілого осмислення вокально-виконавського втілення художнього образу.
Підсумовуючи дослідження творчості Д. Січинського, Василь Витвицький дійшов висновку, що його «пісенна творчість остаточно завершує період дилетантизму в українській музиці Галичини і одночасно є ніби підмурівком української вокальної лірики XX ст., представленої творчістю Станіслава Дюдкевича і Василя Барвінського»
