Солоспів «У гаю, гаю» належить до найбільш ранніх творів Січинського у цьому жанрі, написаних на текст Т. Шевченка (1888). Тональність солоспіву – мі мінор (голосовий діапазон f1-g2). На думку дослідників, цей твір належить до різновиду солоспівів-замальовок, зміст яких присвячено зображенню образу нічної природи [Кияновська Л. Стильова еволюція галицької музичної культури ХХ – ХХ ст.: монографія / Любов Кияновська. – Тернопіль : СМП «Астон», 2000. – 350 с., с. 146], суголосної внутрішньому стану парубка, що очікує побачення з дівчиною. Ілюстративну функцію виконує 4-тактовий вступ (Andante), в якому дослідники бачать імітування фортепіанною фактурою співу соловейка [Кияновська Л. Стильова еволюція галицької музичної культури ХХ – ХХ ст.: монографія / Любов Кияновська. – Тернопіль : СМП «Астон», 2000. – 350 с., с. 146; Павлишин С. Вступна стаття // Д. Січинський. Солоспіви / Упор. М. Логойда, вступ. ст. С. Павлишин. – Львів, 1997. – С. 2-7 [Репринт. вид.]., с. 3]
Унісонний фактурний виклад, що оспівує квінтовий тон тональності мі мінор (h), завершується домінантовим кадансом, з якого у попередньому темпі розгортається баркарольний рух фактури (у розмірі 6/8), Фактура супроводу є двоплановою. Нижній фактурний шар підкреслює рух гармонічних функцій, верхній – засобами арпеджіованої фактури оспівує їх окремі звуки, що нагадує перебори струн гітари або лютні (хоча, можливо, це суто зовнішня аналогія). Вокальна партія позначена впливом мелодики старогалицької елегії, міської пісні-романсу
У першій фразі початкового речення вона розвивається спокійними фразами-хвилями (верхній теситурний звук – е2), у другому – досягає двократно повтореної вершини (на словах «вийди, серденько, я виглядаю»). Між першим періодом (тт. 5-12) і другим (тт. 18-22) композитор уводить 5-тактову перегру-інтерлюдію (тт. 13-17). Це своєрідний вступ до подальшого розвитку, який тематично не пов’язаний із загальним вступом до твору, але стає фактурним тлом для подальшого викладу. Він покликаний передусім тонально підготувати появу паралельної тональності на початку другого періоду – соль мажор.
Мелодія початку другої періодичної побудови («Виглянь, голубко, та поворкуєм») починається з відхилення у паралельну тональність (соль мажор), яку композитор одразу ж покидає. При цьому з метою гармонічної колористики він застосовує еліптичні побудови (на слові «мандрую») (т. 22), покликані створити зону гармонічної нестійкості, що завершується збільшеним тризвуком на звуці «g». У вокальній партії це підкреслено смисловою синкопою на звуці «g1» у слові «мандрую». Це – важливий семантичний рубіж форми, позаяк за ним слідує інтерлюдія, тематизм якої запозичено із вступу до романсу, що є наслідуванням співу солов’я. Цікаво, шо тематизм вокальної партії у репризі (з т. 25-28) проводиться у партії правої руки фортепіанного супроводу, в той час як у вокальній партії Д. Січинський викладає новий тематизм, що контрапунктом доповнює мелодичну лінію фортеп’яно.
Подальше проведення музичної думки перебирає на себе акомпанементфортепіано (до т. 31). І лише фінальна коротка фраза «Ох, тяжко, важко!» ставить остаточну крапку у лірико-драматичному характері образу. Тривле гармонічне кадансування (тт. 33-37) урівноважує драматизм загальної ситуації. Таким чином, початковий «звукопис» вступу, який давав підставидослідникам уважати його суто звукозображальним, виконує важливу драматургічну функцію. Його звукописність ніяк не корелюється з тими подіями, що отримують наприкінці солоспіву драматичнее забарвлення і адекватнее музичне втілення.
(1888 p., слова Тараса Шевченка)
Цей солоспів — перша сольна пісня, написана композитором для високого голосу, зокрема ліричного тенора в розмірі 6/8 (тональність e-moll), що ніби підкреслює чисте і щире почуття героя. Проте напускна «грайливість» світлого мінору, завдяки насиченому акомпанементу,
набуває тривожного передчуття неминучої розлуки і душевного страждання. Плавний характер мелодії сприяє розвитку кантилени та опори дихання, а «вокальність» тексту шевченкової поезії — вирівнюванню регістрів голосу та збереженню однорідного тембрового забарвлення діапазону. Простий метро-ритмічний малюнок дозволяє використовувати солоспів навіть для початкуючих вокалістів. Для фортепіанного супроводу характерне часте використання септакорду другого ступеня, а «похмуре» звучання акорду зі зменшеною терцією у низькому регістрі відповідає настрою тексту:
«Та посумуєм,
Бо я далеко Сю ніч мандрую...»
Народнопісенний характер мелодії добре поєднується з літературним текстом твору, що свідчить про зрілість композитора, його непересічний талант та розуміння ним природи людського голосу.
