ЕПОХА СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ (IX - XIV століття)

середньовіччя

Європейській культурі IX - першої половини XIV ст. властиві ознаки культури середньовічного типу. Середньовіччя в різних країнах Європи не мало спільних хронологічних меж. Особливо складно встановити його початкову межу. У Західній Європі початком Середньовіччя вважається занепад Римської імперії (кінець V ст.). У східнослов’янському регіоні таким початковим етапом можна вважати запровадження християнства в Києві в X ст.

Верхньою межею епохи Середньовіччя вважають період XIV-XV ст., коли в Італії почав розвиватися гуманізм. Однак хронологічні межі Середньовіччя в різних країнах не збігаються. Крім того, у багатьох країнах нова середньовічна культура не поглинула стару, а створився феномен кількашаровості культури.

У середині IX ст. на Середній Наддніпрянщині виникла ранньоукраїнська держава – Київська Русь, що згодом стала однією з найбільших і наймогутніших держав середньовічної Європи. Спочатку до неї входили лише поляни, деревляни та чернігівська частина сіверян, тобто типові протоукраїнські землі. Згодом влада київського князя поширилася й на інші землі, і протягом X - початку XI ст. Київська Русь об’єднала в своїх межах близько 200 племен - усі східнослов’янські і деякі неслов’янські (фінно-угорські, балтійські, тюрські) племена. На початку X ст. Київська Русь складалася з багатьох раніше незалежних князівств, тобто була по суті нестійкою конфедерацією, в якій перепліталися доцентрові та відцентрові тенденції.

Назва держави Київська Русь – штучна, створена науковцями в XIX ст. Первісною назвою, відображеною у писемних джерелах, була «Руська земля». Її знаходимо зокрема в літопису «Повість минулих літ». Спочатку етнонім «Русь» вживався лише стосовно її первісного ареалу – Середньої Наддніпрянщини (Київщина, Чернігівщина, Переяславщина), а згодом він поширився на всю державу. Після розпаду Київської Русі назви Русь, руський вживалися як самоназви українців. Визначення «руський» у розумінні «український» безперервно зберігалося протягом багатьох століть – особливо в західних регіонах України. Термін Україна в розумінні «край», «країна» вперше згадується в Іпатському літописі 1187 р.: розповідаючи про'смерть переяславського князя Володимира Глібовича, літописець відзначає: «<...> І плакали по ньому всі переяславці <...> За ним же Україна багато потужила». [Літопис руський / пер. Л. Махновця. - К., 1989. - С. 343.] В українській історіографії усталилася назва давньокиївської держави – «Русь-Україна». Поняття «Русь» не має жодного стосунку до назви «Росія», яку на початку XVIII ст. запровадив цар Петро І замість первісної назви російської держави «Моксель», «Московія», «Московська держава».

На кінець X – початок XII ст., у часи князювання Володимира Святославича (980-1015), Ярослава Мудрого (1019–1054) та Володимира Мономаха (1113–1125) припадає розквіт Київської Русі. Вона стала однією з провідних держав середньовічного світу з високорозвиненим ремеслом, сільським господарством, визначним політичним, релігійним і культурним центром Києвом.

Русь підтримувала зв’язки з багатьма країнами Заходу і Сходу. Особливо тісними вони були з Візантією та Болгарією. Будучи могутньою військовою державою, Русь постійно відбивала напади орд степових кочових племен (хазарів, печенігів, половців), які рухалися з Азії, і цим не раз рятувала європейські країни від іноземного поневолення.

Для суспільно-політичного життя Київської Русі та її культури велике значення мало прийняття християнства. На думку деяких дослідників, перше офіційне хрещення Русі-України здійснив князь Аскольд у середині IX ст [Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. - К., 1988. - С. 37-76], а загальноприйнятим визнається факт запровадження християнства візантійсько-грецького варіанта Володимиром Святославичем у 988 р. Це сприяло посиленню її зв’язків з візантійською та болгарською культурами і використанню значних їхніх досягнень для розвитку давньокиївської культури.

Наприкінці IV ст. н. е. (395 р.) Римська імперія, а разом із нею і християнська церква поділилися на західну (латинську) і східну (грецьку). Візантійська імперія виникла у східній частині Римської імперії. На час свого розквіту (VI ст.) вона займала величезну територію: Балканський півострів, Малу Азію, Сирію, Палестину, Єгипет, Італію, острови Середземного моря, північну Африку, частину Піренейського півострова, Закавказзя, Крим. Столицею Візантії був Константинополь. У VII ст. вона втратила значну частину своєї території, і основний ареал імперії звузився до Балканського півострова та частини Малої Азії. Таким чином, вона стала більш однорідною – грецькою, офіційною мовою держави була грецька мова.

Візантія була спадкоємницею античної цивілізації і розвивала її традиції. У Візантії формувалася сакрально-християнська культура (література, архітектура, живопис і церковні піснеспіви). У IX–XII ст. у візантійській культурі зароджуються передренесансні тенденції, які розвивалися протягом XIII–XIV ст. У Візантії імператор поєднував світську й духовну владу, тому в культурі не було такого різкого протистояння між світською і сакрально-релігійною сферами. Були відмінності між Заходом і Сходом і щодо мови в церковній Службі. На Заході у Службі дозволялася лише латинська мова, а греко-візантійська традиція не заперечувала використання в церкві національних мов. У деяких монастирях хори ділилися за національностями і співали по-грецьки, по-сирійськи і т. ін. [Грубер Р. И. История музыкальной культуры : в 4 т. - Т. I. - М. ; Л., 1941. - С. 438]

Після захоплення Константинополя турками-османами (1453 р.) Візантійська імперія перестала існувати. Але Константинополь продовжував бути центром православ’я (у XI ст. відбувся остаточний поділ церков на західну – католицьку і східну – православну).

Болгарська держава утворилася у VII ст. у північно-східній частині Балканського півострова. За царя Симеона (893–927) болгарська культура досягла дуже високого рівня, Болгари ще раніше від Русі-України (у 865 р.) прийняла від Візантії християнство, і з цього часу почалося формування болгарської християнської культури, яку запозичила Русь після введення в ній християнства як офіційної релігії. У період Другого Болгарського царства (1187–1396), до захоплення Болгарії турками-османами, болгарська культура досягла такого розквіту, що в ній, як і у візантійській культурі, зародилися передренесансні тенденції.

Прийнявши християнство, Русь-Україна долучилася до цих великих здобутків візантійської та болгарської культур, і тому протягом X–XIV ст. у розвитку культури візантійсько-православнослов’янського ареалу спостерігалися спільні тенденції.

Київська Русь як єдина держава проіснувала до 30-х років XII ст. На період князівства сина Володимира Мономаха – Мстислава Володимировича (1125–1132) – відцентрові тенденції були настільки сильними, що після його смерті Київська Русь розпалася на ряд князівств. Спочатку відокремилися Полоцьк, Новгород, Галич, а за ними й інші. На нинішній території України спочатку утворилися Київське, Чернігівське, Переяславське, Володимиро-Волинське, Галицьке і ряд дрібніших князівств.

Розпад Київської Русі на окремі князівства був історично закономірним. В XI – XII ст. різні руські землі внаслідок дальшого суспільно-економічного розвитку ставали все могутнішими й самостійнішими. А в середньовічних умовах при бракові технічних засобів, відсутності належної комунікації, недостатності організаційних структур управляти великим політичним конгломератом колись незалежних князівств, які і в складі Київської Русі прагнули до відокремлення, з київського центру було все важче і зрештою стало неможливим. Саме з аналогічних причин розпалися всі великі імперії доби Середньовіччя (наприклад, на Заході лише короткий час проіснувала імперія Каролінгів, створена Карлом Великим).

Втративши значення політичного центру, Київ залишився культурним та релігійним центром східних слов’ян. Тут містилася Руська митрополія, і звідси направляли єпископів в інші землі. Київ славився також своїм культурним багатством. Усе це робило його привабливим, і після розпаду держави постійно точилася боротьба за київський престол. Нищівного удару завдав Києву північно-східний князь Андрій Боголюбський. У 1169 р. він вирушив на Київ з великою армією одинадцяти північних князів, здобув місто і дуже його зруйнував. Як відзначає літопис: «1 грабували вони два дні увесь город... І не було помилування анікому і нізвідки: церкви горіли, християн убивали, а других в’язали, жінок вели в полон, силоміць розлучали із мужами їхніми, діти ридали, дивлячись на матерів своїх. І взяли вони майна безліч, і церкви оголили од ікон, і книг, і риз, і дзвони познімали всі». [Літопис руський / пер. Л. Махновця. - К. : Дніпро, 1989. - С. 295.] Після татаро-монгольської навали на Київ у 1240 році і його руйнування він втрачає колишню славу й значення.

Після занепаду Києва центр політичного, суспільного і культурного життя Русі-України перемістився в її західний регіон. Після об’єднання у 1199 р. Галицького і Волинського князівств князем Романом виникає Галицько-Волинська держава. Вона продовжувала традиції Київської Русі протягом понад століття – до середини XIV ст. (1340 р.). Князі Данило Галицький та Юрій І мали титул короля Русі. З 1303 р. у Галицького-Волинській Русі була своя митрополія. Галицько-Волинська держава мала великий авторитет у західних та північних сусідів – у Литві, Польщі, Угорщині, з якими підтримувала контакти. Проте чвари між князями та боярами за владу призвели до занепаду Галицько-Волинської держави.

Несприятливим становищем, в якому опинилася Русь-Україна, скористалися її сусіди – Литва і Польща. Ці держави в XIV ст. стали посилюватися і розширювати свої території за рахунок українських земель. Так, у середині XIV ст. під владу Польщі потрапила Галичина (1352 р.). До Великого князівства Литовського в цей час були приєднані Волинська і Київська землі, а в третій чверті XIV ст. – і Чернігівсько-Сіверська земля. У цій литовсько-руській державі руський (український і білоруський) елемент був переважаючим, а українсько-білоруська писемна мова стала державною. Якщо в Литовській державі до українських традицій та православної віри ставилися лояльно, то польська влада в Галичині почала національне та релігійне гноблення. Таким чином, історичний період IX – XIV ст. можна характеризувати як період значних досягнень і втрат.

Сакрально-християнська галузь культури

З прийняттям християнства в Русі-Україні формувався новий сакрально-християнський світогляд. У культурі X–XIV ст. простежуються спадкоємні ознаки попередньої Архаїчної епохи, які не щезли й відображаються в явищах культури фольклорного типу. Але водночас виникають й виразні нові ознаки, пов’язані з формуванням нового християнського світогляду. Ідейно-філософською основою Середньовіччя було християнське вчення, християнська література «батьків церкви».

Змістовим центром культури нового типу є Бог, який перебуває за межами світу. Тому культуру Середньовіччя, центром якої є такий Бог, називають куль-турою трансцендентності трансцендентності [лат. Trans «за, по той бік» + scendo – «височіти»]

У середньовічній культурі джерелом і гарантом єдності й упорядкування світу був визнаний єдиний Бог, явлений в особі Ісуса Христа. Картина світу в епоху Архаїки та Стародавніх часів і в добу Середньовіччя була суттєво відмінною. Давні епохи характеризуються уявленнями про багатьох богів. У Середньовіччі у християн виникло усвідомлення єдиного Бога. Бог християн – всемогутній творець світу, який перебуває поза ним. Відповідно до цього простір середньовічної культури включав два світи – «світ Божий» і «світ земний».«світ земний». [Найдорф М. И. Введение в теорию культуры: Основные понятия культурологии. - Одесса, 2005.] У культурі ж простежуються два русла: – «сакрально-християнське» і «світське» (народна, придворна культури) із притаманними для них особливостями. Мова понять та образів у сакрально-християнській галузі культури сформувалася під впливом системи символів, зумовлених особливостями християнського світогляду. Основним символом середньовічної культури став храм. У мистецтві домінувала сюжетна тематика, пов’язана зі Святим письмом, християнськими морально-етичними догмами. Звеличувалася насамперед божественна краса. Митець не прагнув показати свою індивідуальність, а творив у межах уже сформованих традицій жанру, традиційних художніх виразових засобів. Тому для Середньовіччя характерна анонімність авторства творів. Літературні та музичні твори існували в рукописному вигляді, і при переписуванні в них нерідко робилися зміни.

У середньовічній культурі простежується існування різних, часто відокремлених культурних середовищ. Зокрема, виділяється сільське, князівсько-дружинне та церковно-монастирське культурні середовища. Кожне культурне середовище зберігало свої особливості.

Для епохи Середньовіччя характерна єдність різних галузей культури, пов’язаних із християнським віровченням (література, архітектура, живопис, церковний спів). Разом вони створюють сакрально-християнську галузь культури, яка була домінуючою в епоху Середньовіччя. Після прийняття Володимиром Святославичем християнства греко-візантійського зразка основний вектор культури був спрямований на засвоєння здобутків Візантії та Болгарії в цій ділянці. У цьому значну роль відіграв Київ, зокрема, Києво-Печерський монастир. Уже наприкінці X ст. після прийняття християнства в Києві існувала досить велика грецька громада. До неї входила візантійська принцеса Анна з її численним оточенням, грецький митрополит і його клір, корсунські священики, серед яких був і Анастас Корсунянин, майбутній настоятель Десятинної церкви, та ін. У Києві поступово сформувалася давньокиївська середньовічна культура. Зі стольного міста джерела й традиції давньокиївської духовно-християнської культури поширювалися по всій давньоруській державі. Цим зумовлена спільність давньоруської сакрально-християнської культури протягом X–XII ст.

Для різних галузей сакрально-християнської культури характерна опора на релігійні догми, символічна мова, сувора канонічність, самозаглибленість. З прийняттям християнства почала розвиватися писемна література на Русі, яка на початку була лише релігійного змісту. У запровадженні писемності, а також у розвитку давньоруської літератури значну роль відіграли зв’язки Києва з Болгарією. У Болгарії християнство було прийняте раніше – у 865 р., і спочатку саме там були зроблені переклади християнської літератури з грецької на старослов’янську (за іншою назвою – староболгарську) мову, яка й була запозичена Києвом. Такі переклади робили і в Київській митрополії, зокрема, у Софії Київській, а потім у Києво-Печерському монастирі. Згодом виникла й оригінальна давньокиївська християнська література. У ній дещо змінилася старослов’янська мова через проникнення місцевих граматичних та лексичних особливостей. Дослідники називають її церковнослов’янською мовою. Успіхи в поширенні книжності в Русі-Україні в X – XI ст. були настільки великими, що деякі дослідники називають це «інформаційним вибухом». Цей успіх забезпечувався передусім доступністю й зрозумілістю церковнослов’янської мови.

Найбільш поширеною на Русі була Біблія, що складалася зі Старого і Нового заповіту. Найдавніше Євангеліє, що дійшло до нас, – Остромирове Євангеліє середини XI ст. Для богослужбових потреб існували й інші книги: Апракос, Паремійник, Мінеї. Апостол, Псалтир та ін. Значна частина літератури призначалася для індивідуального і колективного читання. Це була в основному морально-дидактична і проповідницька література, в якій розповідалося про життя святих, історію окремих свят, викладалися моральні повчання, тлумачилися окремі місця з книг Святого письма тощо. Великий попит в Русі-Україні мали твори отців церкви – проповіді Іоанна Златоустого («Златоструй», «Златоуст»), Василія Великого, Григорія Богослова, Єфрема Сиріна.

Багатий і різноманітний матеріал містився також у різних збірниках, які замінювали повні тексти різних священних книг. Найвідоміші з таких збірників - це «Ізборник Святослава» 1073 р. та «Ізборник» 1076 р.

У монастирських колах велику популярність мали «патерики» – збірники оповідань про пустельників і подвижників. На початку XIII ст. виник «Києво-Печерський патерик» – оригінальна давньокиївська збірка легенд і житій святих, а також оповідання про подвижників Києво-Печерського монастиря, про київські події XI-XIII ст. тощо.

Крім офіційної церковної літератури, в Русі-Україні поширювалася й переслідувані церквою так звані апокрифи. Сюди відносилися різні, не схвалені церквою, списки Євангелія, житія святих, а також сонники, пророцтва тощо.

Книжна освіта й літературна діяльність в Русі-Україні зосереджувалася переважно при монастирях. Саме тут концентрувалися основні сили тогочасного письменства, публіцистів, художників, архітекторів. Провідне місце в поширенні книжності й культури на Русі належало Києво-Печерській лаврі. З нею пов’язана діяльність таких церковних письменників як Феодосій Печерський, Іаков Мніх, істориків Никона Печерського, Ігумена Іоанна, Нестора Літописця.

Особливо високого рівня досягла давньокиївська ораторська проза, найвидатнішими представниками якої були митрополит Іларіон («Слово о законе и благодати»), Климент Смолятич («Послание преподобному Фомі») і Кирило Туровський («Слова» та ін.)

Із запровадженням християнства розпочалося на Русі храмове будівництво. Ще до офіційного прийняття християнства в Києві була споруджена церква Св. Іллі, а відразу після хрещення Русі за дорученням Володимира Святославовича протягом 989–996 рр. була збудована церква Св. Богородиці (так звана Десятинна). З цього часу почалося активне будівництво храмів. До середини XIII ст. кожен видатний київський князь вважав за свій обов’язок залишити після себе якусь пам’ятку: монастир або церкву. Особливо відзначився в цьому Ярослав Мудрий. Він збудував Софійський собор (за офіційною версією, закладений у 1037 р.) [Останнім часом у науковій літературі поширюється припущення про те, що Софійський собор у Києві був закладений раніше - у 1011 р., тобто ще за князювання Володимира Святославича., який став центром київської митрополії.] За досконалістю архітектурних форм, красою внутрішнього оздоблення ця пам’ятка належить до шедеврів світового мистецтва епохи Середньовіччя. Крім того, за князювання Ярослава Мудрого в Києві були споруджені Золоті Ворота з церквою Благовіщення та два монастирі: Св. Георгія та Св. Ірини. В XI–XII ст. були побудовані й інші видатні пам’ятки архітектури: Успенська церква в Києво-Печерському монастирі (1073–1089), церква Михаїла у Видубицькому монастирі (1070–1086), Михайлівська церква Золотоверхого монастиря (1108) та ін.

Київська культова архітектура першої половини XI ст. спиралася на візантійські традиції в побудові храму хрестовокупольного типу і справила великий вплив на архітектуру Північної Русі. Так, наприклад, Київська Софія стала зразком для спорудження однойменних храмів у Новгороді, Полоцьку та інших містах. У 30-ті роки XII і протягом XIII ст. в Русі-Україні з’являються визначні пам’ятки нового архітектурного й живописного романського стилю, поширеного в той час у Європі (київські церкви – Богородиці Пирогощі на Подолі, Кирилівська церква, Борисоглібський храм у Чернігові, Успенська церква в Галичі та ін.). Внутрішнє оздоблення храмів відзначалося художнім багатством мозаїк, фресок. Вони багатобарвною гамою вкривали стіни, стовпи, склепіння, арки й куполи соборів. Своєрідність тематики софійських фресок полягала в тому, що поряд з усталеними канонічними зображеннями святих у соборі зображені портрети князя Ярослава Мудрого та членів його родини, а на вежах – фрески на світські теми.

У «Києво-Печерському патерику» згадується ім’я одного з київських іконописців Аліпія, який був ченцем Києво-Печерського монастиря (XI ст.). Цей художник навчався у грецьких майстрів, які приїжджали до Києва. Він добре опанував мистецтво іконопису і створював ікони високого мистецького рівня. Але іконопис з цього часу до нас не дійшов. Зате у соборах збереглися фрески та мозаїка.

Особливо важливою галуззю християнської культури був богослужбовий спів, який тривалий час на Заході та Сході християнства був унісонним (його називають монодією). Саме цей унісонний спів символізував єдність почуттів і помислів віруючих. Це відображено в таких словах з Літургії: «І дай же нам єдиними устами і єдиним серцем славити і оспівувати пречесне і величне ім’я твоє».

Богослужбові піснеспіви з відповідними текстами відносять до гімнографії (в перекладі з грецької «гімни, церковна поезія, церковні піснеспіви»). Церковно-співацька християнська гімнографія формувалася й розвивалася протягом значного історичного періоду і складалася з цілого комплексу різних піснеспівів, які становлять цілісну жанрову систему. У богослужбовій літературі відсутнє поняття жанру. Але для упорядкування і класифікації величезного гімнографічного доробку дослідники (перш за все літературознавці, мистецтвознавці) використовують поняття «жанр», що існує в сучасній науковій термінології. Тексти жанрів східної (візантійської) гімнографії сформувалися до VII ст. і як цілісна система вона донині майже не зазнала змін; цей гімнографічних фонд зберігається недоторканим. недоторканим. [Прот. Кожушний О. Преподобний Роман Солодкоспівець і візантійська гімнографія III-VIII століть. - К., 2009. - С. 21.]

Дослідники визначають три періоди формування жанрів гімнографії:
  1. Перша половина III ст. – перевтілення давньоєврейських синагогальних піснеспівів (псалми, пісні пророків); виникнення перших ознак християнських жанрів (антифон, сідальні, світильні, славослів’я).
  2. Друга пол. III – поч. VI ст. – активний процес жанроутворення (єктенії, троїчний, богородичний, тропар, стихира, кондак, ікос). УIV ст. Василій Великий та Іоан Златоустий створили Літургії.
  3. Початок VII ст. - перший жанровий синтез (акафіст, канон). [Там само с.19]

Для Середньовічної епохи властивий пошук християнського ідеалу у співі. Отці церкви часто зверталися до цього питання і в ранньому Середньовіччі. У перших століттях християнства хор в церкві оцінювався не за якістю виконання (особливостями хорового звучання), а за іншими критеріями: «за способом життя хористів, за їх думками і справами, відповідно до їхньої вірності християнським ідеалам». [Гериман Е. В. Гимн у истоков Нового Завета. - М., 1996. - С. 246.] Іоан Златоустий писав: «І не з’явиться ніяке незадоволення відносно цього співу навіть коли хто-небудь [з хористів] старий, [або] ще дитя, [або] володіє грубим голосом, або зовсім незнайомий з ритмом. Так відбувається тому, що те, до чого тут прагнуть, - спокійна душа, діяльний розум, спокутуване серце, здоровий глузд і чиста совість. Володіючи цими [якостями], ви входите в священний хор Божий, ви самі можете стояти поряд з Давидом (На псалом XL 12 )». [Там само. - С. 247]

Церковний спів за християнським ученням – це співані молитви, що є невід’ємною частиною богослужіння. У церковному співі на перше місце ставили його релігійно-моральну сутність. Основним призначенням співу в церкві, за ученням «батьків церкви», було очищення, зцілення і вдосконалення душі. У співі головним вони вважали слово і духовний зміст. Василій Великий писав: «Нехай язик співає, а розум нехай детально обмірковує зміст цього співу, щоб у ньому брали участь дух і (Натвій розум». [Василь Кесарійський. Тлумачення на псалом XXVIII (Цит. за кн.: Музика західного середньовіччя. - К., 1976. - С. 63).] Він наполягав на тому, щоб християнин прагнув до співу, «який підносить до кращого», а «псалом – справа ангельська - духовний фіміам». [Герцман Е. В. Становление музыкальной культуры // Культура Византии IV - первая половина VII в. - М., 1984. - С. 615.] Церковний спів став однією зі складових частин богослужіння, важливим засобом розкриття сакрального змісту, закладеного у слові. Іоан Златоустий відзначав, що «ніщо так не підносить душу, ніщо так не окрилює її, не віддаляє від землі, не звільняє від тілесних оков <... > як божественний спів». [Іоанн Златоуст. Тлумачення на псалом І, XII.] Церковний спів мав значний вплив на емоційні почування особистості. Спів, як молитва, повинен був сприяти трансформації негативних емоційних станів у стани спокою, душевної рівноваги, задоволення життям. Через спів відбувалося сакральне спілкування з Богом.

Теологи усвідомлювали, що естетична насолода, яку може дати церковний спів, здатна сприяти християнській побожності. Гіппонський єпископ Аврелій Августин (354–430) писав: «Та коли я пригадую собі мої сльози, які я проливав під враженням церковного співу на початку мого повернення до віри, а часом проливаю ще й сьогодні, коли вже менше зворушуюсь самим співом, а більше словами, якщо вони вимовляються чистим голосом з відповідною модуляцією, то знову визнаю велику користь такого звичаю. Отож, вагаючись між небезпекою чуттєвої розкоші й очевидним досвідом спасіння, що супроводжується співом, я радше схиляюся, хоч і не вважаю це за конечне, до схвалення звичаю церковного співу, щоб зачаровані ним вуха підтримували ще дуже слабенький дух і піднімали його до почуття побожності». [Святий Августин. Сповідь. - Львів, 2008. - С. 231.]

Спів під час богослужіння не є самостійним мистецтвом. Він залежить від самої ідеї богослужіння і зумовлений змістом священнодійства. Прилучення до ідей та догматів християнства з допомогою церковного співу – стало найважливішою метою богослужбового співу. [Герцман Е. В. Гимн у истоков Нового Завета. - С. 235-236, 240.]

«Отці церкви» (Никифор Самітник, Григорій Синаїт, Палама та інші) відзначали важливість гармонізації «молитовного творення» з ритмом дихання та частотою пульсацій, що практикувалося і в церковному співі. [Климентова О. В. Вербальна сугестія та емоції (на матеріалі українських молитов). - К., 2012. - С. 25.] Сучасний український дослідник, ієродиякон Д. Болгарський щодо цього зазначив: «Церковний спів пов’язаний із диханням, тобто з тим, що є цілковито внутрішнім – свідомістю, духом. Будь-яке почуття – чи то молитовні одкровення, духовне захоплення, радість, сум, страх, впливає на ритм дихання, що засвічує зв’язок між цією фізіологічною функцією й самими глибинами нашого єства, з людським «я». [Болгарский Д. Значение церковного пеня в православном богослужении [Електронний ресурс]. - Сайт «Древний глас», 2003-2011 г. - Режим доступу: www.drevglas.ru]

На перших порах християнський спів розвивався під впливом церковного співу Палестини, Сирії. Так, з іудейської традиції були запозичені різні види церков¬ного співу: псалмодія, антифонний, [Антифонний спів - виконання почергово двома хорами.] респонсорний, [Респонсорний спів - діалог між солістом і хором.] мелізматичний [Мелізматичний спів, який базується на широкому розспівуванні складів тексту.] (Алілуя). Але вони наповнювалися новим інтонаційним змістом. На початковому етапі в християнському співі перепліталися різноманітні традиції, які розвивалися в місцевих християнських общинах. Ситуація змінилася з часу, коли християнство стало державною релігією в Римі (IV ст.). На Заході в Римі й на Сході в Константинополі здійснювалися підсумування й синтезування традицій, і виникали канонічні засади християнського співу.

Візантійська імперія була населена різними племенами й народами. До створення цієї імперії всі вони протягом тривалого періоду перебували під впливом грекоримської культури. До того часу, поки ритуал богослужіння не був суворо канонізованим, у різних регіональних церквах виконувалися різноманітні релігійні піснеспіви. Кожний народ створював такі піснеспіви, які відповідали його художньому мисленню. Однак панівне становище серед численних народів у Візантійській імперії посідали греки, тому в центральних областях держави переважали еллінські музичні традиції, і тут канонізовані піснеспіви базувалися на давньогрецьких формах музикування. [Герцман Е. В. Становление музыкальной культуры // Культура Византии. IV - первая половина VII в. - М., 1984. - С. 620-621.] За часів римського папи Григорія (590–604) і з його ініціативи була здійснена реформа, пов’язана з використанням співу в латинській Літургії.

Сформована система одноголосних церковних співів західного християнства відома під назвою григоріанський хорал. Протягом IX – XI ст. відбулося поширення цього хоралу в країнах Західної та Центральної Європи. Григоріанський хорал був важливим етапом розвитку європейської музичної культури і справив певний вплив на візантійський церковний спів. У Візантії відбувалася поступова зміна Літургії, її уніфікація. Тут, на відміну від Західної Європи, не було різкого протиставлення культового мистецтва і світської культури. Церковні піснеспіви можна було почути не тільки в храмах, а й на урочистих прийомах, зокрема придворних, на площах, вулицях Константинополя та інших міст. [Герцман Е. В. Становление музыкальной культуры // Культура Византии. IV - первая половина VII в. - М., 1984. - С. 618]

В історії християнської монодії найдовшим був безписемний період (усне передавання піснеспівів). У той час, коли виник християнський монодичний спів (І–II ст. н. е), уже існувала розвинена давньогрецька літерна система фіксації музики (з III ст. до н. е.). Але монодичний спів протягом багатьох століть (у західній і східній християнських традиціях) поширювався в усній формі. Очевидно, така форма побутування цього співу найбільше відповідала тогочасному підходу до монодії, у якій вбачали трансцендентну сутність. Протягом століть, долаючи простір і час, усно передавалися мелодії від доместика (керівника хору), кантора до церковного хору. Допомагав тісний зв’язок слова і мелодії. Спів сприймався як входження в гармонічну єдність із космосом, як відтворення резонансу вічно існуючої космічної гармонії. [Мартынов В. И. Проблема нотного письма // Христианская культура: вопросы теории и истории музыки. - Ростов-на-Дону, 2001. - С. 147.] У церковно-співацькій традиції безписемної епохи основне значення мав не стільки звуковисотний контур піснеспівів, як «унікальний емоційно-духовний стан, який відображали наспіви, звернені до глибокого внутрішнього стану молільників». [Ефимова Н. И. Раннехристианское пение в Западной Европе VIII - X столетий - М., 1998. - С. 5.] Дописемна співацька традиція базувалася не стільки на знанні співів, скільки на вмінні опановувати піснеспів з голосу. Тому в усну епоху тривалий час не було потреби в нотному письмі. Згодом з’явилися різні знаки, пов’язані з декламацією тексту та його співом.

Тільки з VIII ст. поширилася так звана невменна нотація [від грецького пеита - буквально «кивок», а в переносному значенні – «знак»], яка була по суті напівусною нотацією. Найраніше виникли знаки для мелодійного виголошення тексту. У XIX ст. цю нотацію назвали екфонетичною [«екфонус» у перекладі з грецької – «виголошення».] Екфонетичні знаки використовувалися у Візантії з IV ст. й особливо активно протягом IX–XIII ст. З кінця XV ст. їх значення втрачається, але декламаційне виголошення богослужбових текстів практикується й донині.

Основним принципом невменної нотації, яка використовувалася при записах мелодії наспівів, була фіксація не кожного звука або інтервалу, а їх невеликих поєднань. Записи такої нотації здійснювалися для того, щоб допомогти відновити в пам’яті контури відомих мелодій, а не відтворити невідомий твір. Тому ця нотація фіксувала напівусне існування богослужбового співу. Знаки невменної нотації при записах церковної музики спочатку були близькі до хірономічних знаків (невми ніби відображали рухи рук керівника хору). Загалом же одні невми вказували на напрямок руху мелодії, інші означали мелодичні побудови (мелодичні формули) тощо. Таку нотацію використовували при записах римо-католицького григоріанського хоралу та греко-візантійсько-слов’янської православної монодії. Перші відомі пам’ятки з нотованими богослужбовими текстами на Сході й на Заході відомі лише з IX [ст. Мартынов В. И. Проблема нотного письма // Христианская культура: вопросы теории и истории музыки. – Ростов-на-Дону, 2001. – С. 148.] і вони не піддаються розшифруванню.

У греко-візантійській традиції сформувався свій тип невменної нотації, яка отримала назву «палеовізантійська». Особливість цієї нотації полягає в тому, що вона не тільки визначала напрямок розвитку мелодичної лінії, а більшість невм означали певні мелодичні побудови (своєрідні мелодичні формули). Кожна з цих мелодичних побудов фіксувалася окремим знаком, а нотація пертворилася «в систему зашифрованих мелодичних побудов». [Герцман. Е Б. Зазнач, праця. - С. 222.] Це було характерне й для невменної нотації, якою записувалася католицька монодія (григоріанський хорал), хоча накреслення невм було відмінним.

У східному та західному християнському світі церковний монодичний спів еволюціонував. Оновлювальні тенденції в монодії простежуються з ЇХ ст. Це спостерігається, зокрема, у Каролінгську епоху імперії Франків (так званий Каролінгський ренесанс), коли в монодії з’явилися нові музично-поетичні утворення, які виникали на основі григоріанського хоралу (секвенції та тропи). Такі нові явища в монодії були пов’язані з Санкт-Галленським монастирем. Як зазначають дослідники, західно-християнська монодія (григоріанський хорал) після XI ст. майже не розвивалася; основна увага приділялася багатоголосному співу. Натомість на Сході християнства, у Візантії та інших православних країнах, монодія продовжує еволюціонувати. Нові тенденції у греко-візантійській монодії простежуються в піснеспівах із широкою розспівністю складів, що мають так званий мелізматичний стиль. Такий новий стиль поширився в XII ст., а в XIII–XIV ст. набув розквіту й отримав назву «калофонного» (в перекладі з грецького «прекраснозвучного»). Такі піснеспіви виконували солісти. Були спеціальні книги, у яких записували мелізматичні піснеспіви – «Псалтикон», «Асматикон». Творців цих піснеспівів називали мелургами (Іоан Кокузель, Гліка та ін.). Пронові явища в монодії свідчить і зміна нотації. З XI ст. в католицькому світі запроваджується нотолінійна система, а з середини XII ст. у Візантії вдосконалюється невменна система (середньовізантійська), яку вже можна відтворити.

За легендою, одним із важливих чинників у виборі князем Володимиром греко-візантійського варіанта релігії була краса візантійських храмів, величність та урочистість церковної Служби. Делегація київських бояр, яка була послана в Константинополь для ознайомлення з греко-візантійською християнською обрядовістю, була зачарована нею. Про це свідчить запис у «Повісті минулих літ» під 987 р.

Богослужбовий спів одразу після прийняття християнства в Києві, очевидно, запроваджували греки, а можливо, й болгари, які приїжджали в Русь-Україну. Київська митрополія долучилася до здобутків греко-візантійської церковної монодії на етапі її розквіту. Була запозичена від Візантії сувора регламентація молитов і співів, які виконувалися на різних Службах. Ігумен Києво-Печерської монастиря Феодосій (Печерський) у 1051 р. прийняв устав, запроваджений у Студійському монастирі в Константинополі, за яким було встановлено, які піснеспіви повинні були виконуватися на різних Службах протягом року. Цей устав також регламентував монастирське життя. Керували церковним співом у Візантії та в Русі-Україні доместики, що в перекладі з латини означало «начальник, проводир». Доместики вивчали з хором весь комплекс співів, необхідних для Служби. За допомогою жестикуляції («хірономії») доместики нагадували хорові рухи мелодичної лінії, а також забезпечували єдиний ритм. Це свідчить про те, що в особі доместика формувався професійний тип музиканта – хорового диригента.

Від Візантії Київська митрополія запозичила весь канонічний ритуал церковного співу. Використовувалися відповідні церковно-співацькі музично-поетичні тексти (перекладені на церковнослов’янську мову). Була засвоєна вся жанрова система гімнографії (тропарі, стихири, канони, богородичні, єктенії, сідельні, світильні, кондаки, троїчні тощо), що увійшли у відповідні рукописні книги. Усе це запозичила Київська митрополія з Візантії через болгарські переклади з грецької на церковнослов’янську (давньоболгарську) мову. Такі переклади робилися і в Києві.

У період XI–XII ст. в Русі-Україні вже існував ряд церковноспівацьких книг з різними назвами: апракосні Євангелія, Кондакарі, Стихирарі, Псалтирі, Мінеї, Тріоді. У цих збірках, крім перекладеної візантійської церковної гімнографія, уже мала місце й давньокиївська гімнографія. Вона присвячена вбитим київським князям Борисові та Глібові (кондак, канон, стихира), київському князеві Володимиру (тропар), а також ігумену Києво-Печерського монастиря Феодосію Печерському (канон і стихира).

До нас дійшли залишки цієї багатої давньої традиції. Через розграбування Києва, жахливе спустошення українських земель монголо-татарською навалою в Україні збереглися тільки поодинокі нотографічні пам’ятки з цього часу. Так, у Києві є лише два нотовані уривки з двох Мінейних стихирарів XII–XIII ст. (зберігаються у фондах Інституту рукопису НБУ ім. В. І. Вернадського НАН України). Усі інші нотовані рукописи, які дійшли до нашого часу, містяться в бібліотеках Москви і Санкт-Петербурга. Значна їх частина колись належала бібліотеці Новгородського Софійського храму. Новгород не постраждав від монголо-татарської навали, тому природно, що рукописи XI–XIII ст. збереглися саме там. Ті нотовані рукописи, які використовувалися в Новгороді, мають прямий стосунок до давньокиївської церковно-співацької традиції. Вони могли бути копіями київських оригіналів, адже саме з Києва християнство, а з ним і богослужбовий спів розповсюдилися на Північну Русь, про що йдеться в передмові до Стихираря другої половини XVII ст.: «из Києва приде все благочестие и вера православная в Великий Нов-град, и потом от Великого Новограда, йде семо в царствующий град Москву благочестиве и во всю Рускую землю и потом начат распространятися благочестивая вера церквами божиими, и святыми книгами, и божественным пением». [Музыкальная эстетика России XI-XVIII вв. - М., 1973. - С. 41.]

Давньокиївська богослужбова практика запозичила з грецько-візантійської церковної традиції систематизацію співів за вісьмома гласами відповідно до церковного календаря. Співи поділялися на вісім груп (по-грецькому – іхосів, по-церковнослов’янському – гласів), кожна з яких виконувалася у певні тижні церковного календаря. Щодо музичної систематизації, то вона здійснювалася за допомогою ладо-висотної сфери та мелодичних поспівок, характерних для кожного гласу.

Київська митрополія запозичила й безлінійну систему запису піснеспівів. В Русі-Україні застосовувалися три види безлінійної невменної нотації: екфонетична, знаменна і кондакарна. Екфонетичну нотацію використовували для мелодійного виголошення текстів Євангелія, Апостола та ін. Назва «знаменна» нотація походить від церковнослов’янського слова «знамя», що означає «знак». Монодичний спів, який записувався цією нотацією, називають знаменним. Знамена, що мали в рукописах специфічні позначення, писалися зверху над текстом. Згідно з відомостями, які подаються у пізніших азбуках, вони мали різні назви: столиця, крюк, статія, палка, чашка, голубчик тощо.

Більш вишуканою була кондакарна нотація, яка використовувалася для урочистих співів із широким розспівуванням складів. На відміну від знаменної нотації, у якій кожному складу відповідав один або кілька звуків, у кондакарній нотації одному складу відповідала ціла група звуків. Такою нотацією записувався мелізматичний вид співу.

Знаменна і кондакарна нотації (різновиди невменної) використовувалися переважно для нагадування мелодії, і тому піснеспіви з давньокиївських рукописів XI–XIV ст. відтворити не вдається. У Візантії з середини XII ст. вдосконалювали невменну нотацію, що давало можливість її прочитати. В Русі-Україні не могли не знати цих нововведень, але ще тривалий час – аж до другої половини XVI ст. – дотримувалися знаменної нотації, очевидно, тому що вона відповідала трансцендентному уявленню про церковний спів.

Хоч нотовані давньокиївські рукописи XI–XV ст. розшифрувати поки що неможливо, проте сама система нотації дає певне уявлення про різні типи мелодики, які використовувалися в наспівах: 1) речитативні мелодії невеликого діапазону; 2) більш розгорнуті мелодії з незначною розспівністю (стихири), 3) мелізматична мелодика, в якій на один склад припадає досить розгорнений мелодичний зворот (записи кондакарною нотацією). Існування знаків, які позначали мелодичні поспівки, які повторювалися в різних композиціях, вказує, на те, що для давньокиївського богослужбового співу було характерне поспівко-формульне музичне мислення. Церковні співи творилися в межах існуючого комплексу поспівок з можливим привнесенням імпровізаційного елемента. Такий тип творчості з опорою на усталені канони жанру і був характерний для Середньовіччя.

Київська митрополія запозичила багато що з греко-візантійського богослужіння, але в різних національних церквах музичне оформлення богослужіння могло бути різним. [Гарднер И. А. Богослужебное пение русской православной церкви. - М., 2004. - С. 56.] Це залежало від національної ментальності, місцевих традицій, а також від мови богослужіння.

До появи церковної музики в Києві в Русі-Україні вже були великі надбання обрядового фольклору, і це не могло не вплинути на богослужбовий спів. Тим більше, що він записувався невменною системою, у якій значну роль відігравало усне запам’ятовування. Дослідники простежують деякі відмінності між накресленням знаків греко-візантійської традиції й тими, які сформувалися в Києві. Крім того, у Києві з’явилися наспіви з місцевим гімнографічним текстом. У «Києво-Печерському патерику» згадується творець піснеспівів Григорій, який писав піснеспіви, присвячені пам’яті ігумена Києво-Печерського монастиря Феодосія Печерського, київського князя Володимира Святославича. Отже, у Києві виник давньо київський богослужбовий спів як регіональний варіант греко-візантійського співу християнської церкви. У цьому співі відбувалося становлення професійного музичного мистецтва.

Крім Софії Київської, що була центром митрополії, важливим осередком розвитку духовної культури Русі-України був Києво-Печерський монастир, заснований в останній чверті XI ст. Київська митрополія, зокрема Києво-Печерський монастир, виконували місійну та просвітницьку роль у поширенні християнства в різних регіонах Київської держави. З церковних служителів Києво-Печерського монастиря вибирали єпископів для різних єпархій (Чернігів, Переяслав, Володимир-Волинський, Новгород, Суздаль, Полоцьк, Тмутаракань та ін.). Єпископи брали із собою богослужбові книги, півчих, а також доместиків, які й установлювали церковний спів київського зразка.

У добу Середньовіччя в Русі-Україні, як і в попередні епохи, творець співу переважно не виділявся, – ще не було диференціації на творця – виконавця – слухача. Ще продовжувала існувати усно-слухова традиція поширення церковних піснеспівів. Однак найбільш революційним явищем у цю епоху стало запровадження писемності, а також хоч умовної, але нотованої фіксації піснеспівів. Виникли церковно-співочі жанри, книги, систематизація співів. Таким чином, протягом X–XIІ ст. відбувалося становлення професійної хорової музики на українських землях у рамках сакрально-християнської культури.

З сакрально-християнською галуззю культури пов’язане й церковне дзвоніння, яке закликало прихожан на Службу, а також використовувалося в найурочистіших місцях Служби. Іноді дзвін сповіщав городян про різні стихійні та суспільні лиха. Руські майстри добре володіли технікою виготовлення дзвонів.

Середньовічне музичне мистецтво в різних регіонах Європи мало спільні ознаки й значні відмінності. Вони зумовлювалися як місцевими етнічними, так і конфесійними особливостями. Так, наприклад, католицька церква використовувала орган під час богослужіння, а православна це забороняла.

Фольклорна галузь культури

У фольклорній галузі культури простежуються три гілки: перша пов’язана з давніми обрядами язичницьких традицій; друга відображає поширення у фольклорі сакрально-християнських мотивів; третя репрезентує давньоруський епос.

Із прийняттям християнства в Русі-Україні язичництво і його звичаї не зникли, бо нова релігія спочатку поширилася лише в містах, і то переважно у вищих сферах суспільства. Село, на думку багатьох дослідників, почало християнізуватися лише після монголо-татарської навали, тобто з другої половини XIII ст. Через це й після прийняття християнства на Русі язичницькі дійства з використанням календарно-обрядового фольклору були поширені як у селах, так і в містах. Церква, відстоюючи християнську релігію, виступала проти язичницьких обрядів, вважаючи їх гріховними, про що є свідчення у літописах. Але це не завадило календарно-обрядовому фольклору зберегтися й розвиватися. У піснях (колядках), крім традиційних, з’являлися й історичні мотиви, пов’язані з тогочасними подіями, військовими походами князів тощо.

Книги Святого письма, Житія святих та апокрифи стали джерелом позацерковних українських релігійних віршів та пісень, які з XIII–XIV ст. в українському фольклорі посіли помітне місце. Найчастіше в цих піснях розроблялися теми про створення й кінець світу, про перших людей на землі, про народження Ісуса Христа, його страждання і смерть, про багача та бідного Лазаря, про Правду і Кривду тощо. У цьому пласті фольклору з духовною тематикою трансформувалися книжні теми й образи. Вони поєднувалися з казковими й фантастичними елементами, народними оповіданнями. їх творцями, були старці, каліки-перехожі, прочани до святих місць, а також лірники, які зберегли цей пласт фольклору аж до XX ст. У лірницькому середовищі такі пісні називалипсальмами. Деякі зі збережених пісень мають виразні архаїчні риси, про що свідчить їхня речитативна мелодика.

Особливим досягненням народнопісенної творчості Київської держави бувгероїчний епос – билини. Дослідники виділяють билини, які виникли на українських землях – київські та чернігівські. У них розробляється військова тематика з розповідями про боротьбу Русі з кочовими племенами. У деяких билинах ідеться про оборону й визволення стольного міста Києва. У більшості билин з особливою приязню згадується князь Володимир Святославич, можливо, через те, що за його наказом були облаштовані кордони на наддніпрянському пограниччі, які надійно захищали південні рубежі Русі-України. Існує думка, що билини створювалися саме в містечках наддніпрянського пограниччя. Билинний образ Добрині Никитича теж міг виникнути під впливом реальної особи Добрині (дядька Володимира Святославича), який у літописах названий «чоловіком хоробрим». Добриня був помічником Володимира в усіх реформаційних перетвореннях, які він здійснював. Особливо помітна його діяльність у запровадженні християнства на Русі. У билинах важливим було слово, тому їхня мелодика має оповідний характер.

Билини побутували й у фольклорній традиції північних провінцій Руської держави (Новгород, Псков). Люди, які заселяли ці території, переносили туди звичаї та пісні, які були поширені в Київській державі. Північні провінції Руської держави не зазнали монгольської навали, і тому там збереглися билини київського й чернігівського циклів, в українському ж фольклорі, на жаль, вони не збереглися. Причиною цього стали ті руйнування, яких зазнала територія України після монголо-татарської навали; бурхливі політичні події, що відбувалися в Україні в наступні століття, а також виникнення з кінця XV ст. нового героїчного епосу – дум, які витіснили з національної свідомості давню епічну традицію. Билини ж північної Русі збереглися з деякими пізнішими нашаруваннями. Про поетику та музичні особливості давнього пласта билинного епосу (київського та чернігівського циклів) скласти уявлення дуже важко, бо на українській території він не зафіксований.

Світська галузь музичної культури

У період існування Київської держави були значні досягнення й у світськійгалузі міської культури. Після хрещення України-Русі Володимир Святославович увів шкільну освіту для дітей. Справу князя Володимира у створенні шкіл продовжили Ярослав Мудрий та Анна Всеволодівна (дочка князя Всеволода Ярославича). Вона створила школи для дівчат, у яких навчали письма, церковного співу тощо.

Київська еліта розуміла значення «вченої книжності» для людини. В «Ізборнику Святослава» 1076 р. обґрунтовується необхідність читання книжок, яке, за словами автора, має для людини не менше значення, ніж «для воїна зброя й для корабля вітрила». Як свідчать збережені писемні пам’ятки, освіченими були насамперед люди князівського середовища. До них належав і сам князь Ярослав Мудрий. Завдяки йому на рівень важливих державних справ було поставлено переписування й переклади з грецької на старослов’янську мову різних книг. За його князювання Київ став значним центром книжності. Освіченими були й діти Ярослава Мудрого. Його донька Анна стала королевою Франції. Відомі її підписи на державних документах. Син Ярослава Мудрого Всеволод Ярославич знав п’ять іноземних мов. Князь Володимир Мономах також був освіченою людиною; він добре знав грецьку та латинську літератури, написав «Повчання» для дітей.

У X–XI ст. поступово формується давньокиївська світська література. До неї належать насамперед літописи. Традиція літописання склалася в Києві в X ст., а згодом поширилася й на інші міста держави. Серед художньої літератури особливо виділяється «Слово о полку Ігоревім». На думку дослідників, «Слово...» було створене, найвірогідніше, у Києві або Чернігові, а можливо, у Галичі десь між 1185–1187 рр. У «Слові...» розповідається про невдалий похід Новгород-Сіверського князя Ігоря Святославича на половців і про його поразку. Ці події описані в поетичній формі, і в цьому творі є ознаки віршування, завдяки чому його називають поемою. «Слово...» тісно пов’язане з усною народною творчістю, у ньому віддзеркалюються язичницькі традиції. «Слово...» просякнуте народною символікою, образами слов’янської міфології. З усною народною творчістю пов’язане анімістичне сприйняття природи, яка в поемі одухотворена. Природа ніби живе спільним життям з людьми, є співучасником подій і віщує їх майбутній перебіг. Твір відзначається оригінальною образністю, дивовижним поетичним багатством, свіжістю барв. У ньому гармонійно поєднується реально-історичне і художньо вигадане, уснопоетичне і книжно-літературне.

«Слово...» написане давньокиївською писемно-літературною мовою, яка функціонувала в пам’ятках Русі-України паралельно з церковнослов’янською (нею були написані також літопис «Повість минулих літ», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін.). У мові «Слова...» простежуються ознаки українського народного мовлення. Наприклад, автор «Слова...» використовує кличний відмінок іменників (Бояне, дружино, княже), закінчення -ові, -еві (-єві) в давальному відмінку іменників чоловічого роду (Дунаєві, Ігореві, Романові) та ін.

«Слово о полку Ігоревім» вражає своєю музикальністю. Більшість дослідників схиляються до думки, що це був музично-поетичний твір. На це вказують різні його особливості. Автор «Слова...» сам підкреслює його пісенну природу, не раз називаючи свій твір піснею і згадуючи про спів:

«Начати же ся тъи песни по былинамъ сего времени»,

«Пети было песне Игореви». [Слово о полку Игореве. – К., Дніпро, 1982. – С. 7, 10.]

Автор «Слова...», очевидно, спирався на традиції співців-дружинників, зокрема, на пісні Бояна. Хоч автор протиставляє манеру співу Бояна своїй манері, проте він вважав його своїм попередником і з його «хвали» починається твір.

Спостерігаються зв’язки «Слова...» і з похоронними голосіннями. Вони проявляються, перш за все, у «плачах» твору. Зразком справжнього голосіння є «плач» руських жінок. У «плачеві» Ярославни використано улюблені образи і мотиви, характерні для українських голосінь: [Колесса Ф. Речитативні форми в українській народній поезії //Колесса Ф.М. Музикознавчі праці.- К., 1970. - С. 308.] порівняння плачу Ярославни з куванням зозулі («полечу зезицею по Дунаєви»), її звертання до вітру, сонця, дніпрових вод («О вітрі, вітрило», «Светлое и тресветлое слънце!», «Всемъ тепло и красно еси!»,«О Днепре Словутицю!».

Усі дослідники сходяться на тому, що для поетичної мови «Слова...» характерна ритмічність, але вона складна й різноманітна. Українські вчені (М. Максимович, П. Житецький, Ф. Колесса) дійшли висновку, що за своїми принципами ритмічності зі «Словом...» генетично пов’язані українські думи, які виникли в XV ст. У них близька структура нерівноскладових рядків із зіставленням довгих і коротких рядків, дієслівна рима з наголосом на дієслові:

Уже бо, братіє, невеселая година въстала

уже пустуни силу прикрила. [Слово о полку Игореве. – К., Дніпро, 1982. – С. 12.]

Зближують їх і зміни епічного тону ліричним, різні звертання, заклики та емоційний тон вислову, славильні закінчення. Тому можна припустити, що для «Слова...», як і для дум, була характерна вільна декламація, яка іноді наближалася до пісенності, а іноді – до речитативу на одному звукові. Згідно з віршовими особливостями «Слова...», його, на думку П. Житецького, можна вважати попередником українських дум. [Житецкий П.О. Опоэтическом стиле и литературной форме «Слова о полку Игореве» // Житецкий П. Вибрані твори. Філологія.- К., Наук, думка, 1987. - С. 283, 285.]

Для середньовічної культури характерними були мандрівні музиканти. У Західній Європі вони мали різні назви – жонглери, менестрелі, шпільмани тощо. Такий тип музикантів був у Візантії та на Русі. На Русі їх називали скоморохами. Музиканти типу скоморохів, мабуть, спочатку виникли у Візантії, звідки була запозичена і їхня назва: слово «скоморох», очевидно, похідне від грецького skomma – «жарт», «витівка». Скоморохи грали на гудку, гуслях та інших інструментах. Водночас, вони були танцюристами і своєрідними акторами. До них негативно ставилася церква, а разом із нею – й літописці. Це пояснюється тим, що скоморохи були учасниками язичницьких обрядів, які церква вважала гріховними.

Скомороство в Русі-Україні було неоднорідним. Поряд із мандрівними групами скоморохів, які переходили з одного місця на інше і брали участь у різних обрядових дійствах, у весіллях та інших родинних святах, багато скоморохів постійно жили й служили у князів, бояр та багатих городян. Отже, скоморохи були пов’язані як із фольклорним середовищем, так і середовищем міської знаті. Чимало скоморохів переходили на осілий спосіб життя, поселялися компактними групами й цілими селами. Про це свідчить топонімічні назви від основи слова «скоморох», які ще й досі зберігаються в деяких областях: Скоморошки, Скомороха тощо. Скомороство в Україні було поширене до XVI ст.

У князівсько-придворному середовищі значну роль відігравала світська музика, і в цьому давньоруські князі могли спиратися на традиції візантійських імператорів. Церемоніал візантійського двору відзначався пишністю й помпезністю, і невід’ємним його компонентом була музика. Величності надавало звучання органу, який використовували тільки у світському середовищі. Поширеною була традиція придворних бенкетів, на яких звучали антифонні співи (по¬перемінне звучання хорів) – як світські, так і церковні. На іподромі у присутності імператора виконувалися акламації (славильні пісні). Зберігся опис помпезного прийому княгині Ольги візантійським імператором Константином VII у 957 р. Золотий трон, на якому сидів імператор, не тільки був розкішно прикрашений, а й мав хитрий механізм, який міг піднімати в повітря трон, а також рухати фігури левів, розташованих у різних місцях, і надавати їм голос, так що леви «страшенно ричали». Княгиня Ольга побачила всі ці чудеса палацу: «<...> звірі рухалися і ричали, птахи співали, органи грали <...> За обідом співці з двох найзначніших візантійських церков – Св. Апостолів і Св. Софії – співали співи на честь царської фамілії, показано якісь сценічні представлення і штуки скоморохів». [Грушевський М. історія України-Руси : в 11 т. - Т. 1. - К., 1991. - С. 452-453.]

На жаль, збереглося мало свідчень про придворну музику руських князів. Але є підстави вважати, що і в цій сфері Київ запозичував візантійські традиції. В одному з джерел – «Житії Феодосія Печерського» описується, що саме побачив ігумен Феодосій Печерський у палацах київського князя Святослава Ярославича (на Київському престолі 1073–1076 рр.): гру на гуслях, органі, арабському духовому інструменті замарі, «так грали й веселилися, як був звичай перед князем». [Абрамович Д. Києво-Печерський патерик. - К., 1930. - С. 68.]

Наочною ілюстрацією музичних розваг у палацах може бути фреска світського змісту на сходах Софійського собору, які вели до палацу князя. На ній зображені акробати, танцюристи та музиканти, що грають на пневматичному органі, на духових інструментах (флейті, сопілках або дудках), на щипкових інструментах типу лютні та псалтирі, на тарілках (кимвалах). На іншій фресці веж собору зображений музикант, який грає на струнному смичковому інструменті типу середньовічного фідуля. Якщо припустити, що на цій фресці зображено музичний побут київського князя, то можна зробити висновок, що інструментарій у князівському побуті був досить різноманітний, а деякі інструменти були запозичені з інших країн. Якщо ж цією фрескою відображені візантійські традиції, то її розташування в київському храмі свідчить про те, що такі музичні розваги були характерні й для київського князівського середовища.

Жанр славильних пісень побутував не тільки у Візантії, а й на Русі. Князі мали придворних співців, які прославляли їх у піснях. Одним із них був гусляр Боян. Про нього згадує невідомий автор «Слова о полку Ігоревім» відзначаючи, що Боян співав «слави» князям «старому Ярославу, хороброму Мстиславу, красному Романові Святославичу». Славильні пісні князям, очевидно, були досить поширеним жанром й існували ще в XIII ст. У Галицько-Волинському літопису (під 1201 р.) навіть подано текст славильної пісні на честь галицького князя Романа Мстиславича. У цьому літописі (під 1242 р.) згадується славетний співак Митуса, який перебував у перемишльського єпископа.

Як і у Візантійському придворному середовищі, на Русі князі влаштовували бенкети, на яких звучала музика. їх запровадив князь Володимир після прийняття християнства. На такі бенкети запрошувалися співці-гусляри та інші музиканти. На жаль, жодних записів світської музики як з візантійського, так і з давньоруського придворного середовища до нас не дійшло.

У цей надзвичайно важливий період існування Київської держави були вражаючі досягнення в різних галузях художньої культури. Русь-Україна асимілювала культуру греко-візантійського ареалу і витворила регіональний варіант цієї культури. Сформувався церковний спів, зафіксований невменною нотацією, нового імпульсу набув фольклор, відбувалося становлення музичної світської культури в міському середовищі.

Із книги "Українська музична культура. Погляд крізь віки" Автор Лідія Таран та Богдан Сюта

Історія українського музичного мистецтва

Лічильники

Яндекс.Метрика

Украина онлайн Каталог сайтов «ua24.biz» Белый каталог сайтов каталог сайтов ukraina.net.ua - каталог сайтов Украины Каталог сайтів України Безкоштовний каталог сайтів