|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
|
Українсько-російські культурні взаємини від часу приєднання більшої частини українських земель до Московської держави значно інтенсифікувалися. Для другої половини XVII-XVIII ст. характерне домінування впливів української культури на російську. У XVII ст. існували суттєві відмінності між культурно-освітнім рівнем України та Московської держави. В Україні від кінця XVI ст. на основі досягнень польської та західноєвропейської ренесансної та барокової культури запроваджено освіту європейського рівня. Прогрес у суспільстві пов’язувався з розвитком освіти й науки. Києво-Могилянська академія протягом XVII - XVIII ст. виховала цілу плеяду письменників, науковців, релігійних діячів, педагогів, митців.
Московська ж держава тривалий час (до XVII ст.) була ізольована від здобутків освіти й культури Заходу. Московська духовна та світська влада прагнула відгородити російських людей від спілкування з іноземцями. Будь-яке запозичення іноземних звичаїв зазнавало переслідування. У XVI ст. вона не приймала жодних нововведень. Так, коли в 1563 р. Іван Федоров та Петро Мстиславець заснували в Москві друкарню для видання богословської літератури, за наказом вищого московського духовенства її було спалено разом із друкованою літературою. Тоді І. Федорову довелося переїхати в Україну й розгорнути там видавничу діяльність (у Львові та Острозі).
Проте від середини XVII ст. у певних колах російського суспільства виникає усвідомлення необхідності змін у культурно-релігійному житті. Починається гостра боротьба між прихильниками старого й нового в ідеологічній сфері та в культурі. Це особливо яскраво проявилося в церковному розколі, який стався в 50 - 60-х роках XVII ст. У зв’язку з новими віяннями досягнення української та білоруської культур кінця XVI - першої половини XVIII ст. переносилися на російський грунт. Від середини XVII ст. і до кінця XVIII ст. тривали систематичні запрошення і переїзди українських церковних та культурних діячів, учених, ченців та музикантів у Московську державу. Вони тут перекладали богослужбові та інші книги із грецької та латинської мов на церковнослов’янську. У Чудовому монастирі київський учений Єпифаній Славинецький заснував першу в Москві школу на зразок тих, які були в Україні, - «слов’яно-греко-латинську», і в 1658 р. став її ректором. Він був одним із перших провідників культурно-релігійної реформи в Московській державі. Його діяльність була тісно пов’язана з церковними реформами російського патріарха Никона. За час перебування в Московській державі Є. Славинецький створив 150 перекладних та оригінальних праць.
Для здійснення реформ цар Петро I запрошував у Росію вчених із Києво-Могилянської академії, зокрема професора філософії та риторики академії, письменника Стефана Яворського, випускника академії, відомого церковного діяча, письменника Димитрія Туптала, який став Ростовським митрополитом і розгорнув там велику культурно-освітню та релігійну діяльність. У 1716 р. Петро 1 викликав до Петербурга професора й ректора Києво-Могилянської академії Феофана Прокоповича - визначного вченого, просвітника, письменника. Він був одним із найосвіченіших культурних діячів свого часу. У Санкт-Петербурзі Ф. Прокопович заснував «учену дружину» (літературно-філософських гурток), до якої увійшли найвизначніші тогочасні діячі. Від цієї «ученої дружини» Петро І отримував теоретичні обгрунтування багатьох реформ, зокрема церковних. Інші вихідці з України ставали настоятелями монастирів, організаторами духовних шкіл, були вчителями граматики, філософії, поетики, риторики, співів та інших предметів у різних школах.
Києво-Могилянська академія давала студентам добру гуманітарну освіту і знання грецької, латинської та західноєвропейських мов. Через те вихідці з України, які навчалися в Києво-Могилянській академії, а також ті, що продовжували освіту в західноєвропейських університетах, були тією інтелектуальною силою, яку широко використовували в Росії. У XVIII ст. в Росії не було жодної інтелектуальної та художньої сфери, де б яскраво не проявилися українці з Лівобережної України. [Дзюба О. Українці в культурному житті Росії XVIII ст.: причини міграції // Россия - Украина: история взаимоотношений. - М., 1997. - С. 115.], їхня діяльність простежується в політичному житті, освіті, науці, літературі, журналістиці, музиці, образотворчому мистецтві. Відплив інтелектуальних сил з України далеко не завжди мав добровільний характер; часто він був примусовим. Це стосується, наприклад, набору до медико-хірургічних шкіл Росії серед студентів Києво-Могилянської академії, оскільки вони добре знали латинську мову. Серед тих, хто напрйкінці 60-х років прибув із Києво:Могилянської академії до Санкт-Петербурга для навчання у медико-хірургічній школі, був і Петро Федорович Чайка (він змінив своє прізвище на Чайковського) - дід відомого композитора Петра Ілліча Чайковського. Прадід же композитора Федір Чайка був козаком Миргородського Малоросійського полку. Отже славетний композитор по батьківській лінії мав українське коріння.
Значна частина вихідців з України (часто вихованці Києво-Могилянської академії) відзначалася широкою ерудицією, знаннями багатьох мов і зайняла чільне місце у просвітницькому русі в Росії. Вони викладали в шляхетських кадетських корпусах, а також у вищих освітніх закладах, які з’явилися в середині XVIII ст. - у Петербурзькому та Московському університетах, у Петербурзькій Академії мистецтв, працювали в Академії наук, у Сенаті. У Росії писав філософські праці видатний український просвітник Яків Козельський. Активною була перекла-дацька діяльність українців, серед яких - визначні філологи Григорій Полетика, Григорій Козицький, Микола Мотоніс та ін. Українцями за походженням були видатні художники другої половини XVIII - початку XIX ст. - Антон Лосенко, Дмитро Левицький, Володимир Боровиковський, які також працювали в Росії.
Значною була роль українців у Росії і в музичній галузі. У російських церквах у першій половині XVII ст. ще практикувався тільки одноголосний церков¬ний спів, який записувався безлінійною нотацією. Проте вже з другої половини XVII ст. там спостерігається зацікавленість українським партесним співом. Особливу прихильність до нього спочатку виявили цар Олексій Михайлович та патріарх Никон, завдяки яким цей спів поступово поширився в російських церквах. Для його запровадження необхідні були знавці цього співу й самі твори. Таких кваліфікованих знавців партесної церковної музики - композиторів, півчих, регентів московська влада стала запрошувати з України. Саме вони й були церковними півчими, регентами церковних хорів та вчителями партесної музики в Росії й розпочали там реформу церковної музики. У Москві працювали українські композитори - творці партесного співу Іван Коленда, Симеон Пекалицький, Микола Дилецький та багато інших. Царська влада видавала накази привозити з України добрих півчих, знавців партесного співу. Українських півчих у Московію надсилали церковнослужителі з монастирів, гетьмани. У XVIII ст. у Росії зацікавленість українською музикою (церковною і народною) та українськими музикантами зросли ще більше. Багато українських музикантів працювало в Санкт-Петербурзі.
У 1710 р. був заснований Олександро-Невський монастир, який став провідним не тільки в Санкт-Петербурзі, а й у всій Російської імперії. Як з’ясувала, спираючись на історичні документи, російська дослідниця Ірина Чудінова, до цього монастиря протягом XVIII ст. систематично перевозили з українських монастирів церковнослужителів (ченців, дяків, ієромонахів), багатьох, хто мав добрий голос, для церковного хору. Вони прибували переважно з монастирів Києва (Видубицького, Миколаївського, Михайлівського, Братського, Печерського), а також із Чернігівського Троїцького монастиря. Тому чимало півчих в Олександро-Невському монастирському хорі були вихідцями з України. У ньому був найкращий церковний спів. [Чудинова И. Пение, звоны, ритуал. Топография церковно-музыкальной культуры Петербурга. - СПб., 1994. - С. 83 - 84]. У цьому монастирі були й українські композитори партесного співу - Герасим Завадовський, Зиновій Козачок, Феодосій Світлий. Олександро-Невський монастир підтримував тісні контакти з київськими та іншими монастирями. Усе це сприяло тому, що богослужбовий спів в Олександре-Невському монастирі базувався на традиціях українського багатоголосного церковного співу. Українські монастирі, які мали свої, усталені віками школи співу, та українські півчі й композитори, які приїжджали до Олександро-Невського монастиря, справили великий вплив на становлення церковно-співацької школи Санкт-Петербурга. На початку 40-х років цей монастирський хор стає зразком для московських монастирів. У 1742 р. Синод видав указ, який велів організувати «київський спів» у Московській Троїце-Сергієвій лаврі на зразок невського. [Чудинова И. Пение, звоны, ритуал. Топография церковно-музыкальной культуры Петербурга. - СПб., 1994. - С. 92].
До царського двору, що з 1722 р. знаходився в новій столиці Санкт-Петербурзі, стягалися найкращі культурницькі сили з усієї держави, і насамперед з території Лівобережної України, зокрема і з Києва. Складовою частиною придворного церемоніалу була церковна Служба, а також придворний театр. У церковній Службі брала участь Придворна співацька капела. Вона комплектувалася з найкращих співаків, зокрема й маленьких хлопчиків з добрими голосами, яких набирали в різних регіонах Російської імперії, насамперед, в Україні. Придворна співацька капела постійно поповнювалася українськими півчими. їх набір здійснювали організовано й систематично за царськими наказами, які, як і раніше, направляли гетьманові в Україну, а він давав розпорядження знайти потрібних півчих. У документах генеральної гетьманської канцелярії збереглося багато відомостей про такі набори українських півчих для Росії. Півчі, які здебільшого були ще малими хлопчиками, часто неохоче йшли на царську службу, а батьки не хотіли їх відпускати. Але гетьман був змушений виконувати волю царя, і дітей з добрими голосами силоміць відправляли до Санкт-Петербурга. Для того, щоб українські юнаки потрапляли в Росію вже музично підготовленими, в Україні, у місті Глухові була відкрита музична школа (1738). Щорічно вона давала до десяти музикантів до царського двору.
Набором музично здібних українських хлопців з добрими голосами для Придворного хору займалися спеціальні люди, яких посилали з Санкт-Петербурга, а також і композитори, які жили в Україні - Андрій Рачинський, Максим Концевич, Артем Ведель. Серед музично обдарованих українських хлопчиків, яких забрали в Придворну капелу, були й Максим Березовський та Дмитро Бортнянський - у майбутньому славетні композитори. За велінням царської адміністрації в Придворну капелу потрапляли й студенти Києво-Могилянської академії, які мали добрі голоси. Серед них був і Григорій Сковорода, який потім став відомим філософом. Таким чином, у XVIII ст. українські півчі становили значну частину Придворного хору. Саксонець Якоб Штелін, який прибув у Росію в 1735 р. і став істориком російського мистецтва, наприкінці 60-х років XVIII ст. писав, що «хор імператорської капели складається тепер зі ста якнайкращих відбірних співаків, переважно українців». [Штелин Я. Музыка и балет в России XVIII века / пер. с нем. и вступит, ст. Б. И. Загурского;. под ред. Б. В. Асафьева. - Л., 1935. - С. 58]. Уставниками Придворного співацького хору (з 1763 р. капели) протягом XVIII ст. ставали переважно вихідці з України - Герасим Завадовський, Федір Божко, Яків Тимченко та ін. Протягом 1758 - 1795 рр. Придворною капелою керував Марко Полторацький. Він навчався в Києво-Могилянській академії, і звідти його забрали до Придворного хору (1745). Спочатку він був півчим, а згодом став керівником капели. Марко Полторацький був добрим професіоналом-хоровиком, сам творив духовні концерти й навчав цього Дмитра Бортнянського та інших.
Співаки Придворної співацької капели брали участь у виставах придворного театру. В оперних виставах так званої «італійської компанії», крім італійців, співали й українці: Марко Полторацький, Максим Березовський, Дмитро Бортнянський, Яків та Афанасій Тимченки, а також придворний гусляр Василь Трутовський. Я. Штелін писав, що багато хто з придворних півчих «настільки опанували вишуканий смак в італійській музиці, що у виконанні арій мало в чому поступалися перед найкращими італійськими співаками». [Штелин Я. Музыка и балет в России XVIII века / пер. с нем. и вступит, ст. Б. И. Загурского;. под ред. Б. В. Асафьева. - Л., 1935. - С. 61]. Своє захоплення звучанням духовних концертів у виконанні Придворної капели висловлював італійський композитор Бальдассаре Галуппі, який приїхав працювати в Санкт-Петербург (1765). Я. Штелін відзначав, що Б. Галуппі, прослухавши хорове виконання Придворної капели, дуже здивувався і сказав: «Такого прекрасного хору я ніколи не чув в Італії». [Штелин Я. Музыка и балет в России XVIII века / пер. с нем. и вступит, ст. Б. И. Загурского;. под ред. Б. В. Асафьева. - Л., 1935. - С. 60]. Придворна капела виконувала духовні концерти Б. Галуппі та українських композиторів.
Український півчий із Придворного хору Олексій Розум (згодом Розумовський), що відзначався вродою і добрим голосом, здобув особливу прихильність цариці Єлизавети Петрівни, яка захоплювалася українською музикою. Він досяг високого становища при дворі й мав у Санкт-Петербурзі великий хор та оркестр. Російська знать також мала свої хори, у яких співали українці. Українськими півчими та знавцями українського церковного співу систематично поповнювалися архієрейські та деякі монастирські хори. Дослідник Костянтин Харлампович подає відомості про те, що українські півчі були в церковних хорах не тільки Москви та Санкт-Петербурга, а й інших міст Росії (у Тобольську, Новгороді та ін.). При Воронезькій семінарії навіть був особливий клас співу, який називався «школою черкаського (тобто українського - Л. К.) співу». [Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. - Казань, 1914. - Т. І. - С. 838].
Велику популярність у Росії мали виконавці на бандурі. їх запрошували до царського двору та багатих вельмож. У цариці Єлизавети Петрівни при дворі були бандуристи Григорій Любисток, Нижевич, Матвій Федорів. [Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. - Казань, 1914. - Т. І. - С. 833]. Я. Штелін відзначав, що бандуристи у великій кількості прибували до Москви та Санкт-Петербурга, «де ставали домашніми музикантами або бандуристами в домах вельможних панів і повинні були співати й грати за столом і, крім того, навчати на цьому інструменті тих із кріпосних слуг, які виявляли здібності до музики». Він писав, що багатьох і найкращих із них він знав особисто й часто спостерігав «як вони тут же в кімнаті, одночасно зі співом та іграми, також дуже добре танцюва-ли українські танці». [Штелин Я. Музыка и балет в России XVIII века / пер. с нем. и вступит, ст. Б. И. Загурского;. под ред. Б. В. Асафьева. - Л., 1935. - С. 73].
Деяких бандуристів учили на лютнярів. Так, бандуристом був виходець з України Тимофій Білоградський (1710-1782). Російський посол граф Кайзерлінг узяв його із собою в Дрезден і на кілька років віддав навчатися до знаменитого лютняра Сільвіуса Леопольда Вайзе. Учителями Т. Білоградського з вокалу були відома співачка Фаустина Бордоні-Хассе та сопраніст Аннібалі. З 1739 р. Тимофій Білоградський був лютнярем при царському дворі в Санкт-Петербурзі. Він не тільки віртуозно грав на лютні, а й мав прекрасний голос і співав різні арії, акомпануючи собі на лютні. [Штелин Я. Музыка и балет в России XVIII века / пер. с нем. и вступит, ст. Б. И. Загурского;. под ред. Б. В. Асафьева. - Л., 1935. - С. 85]. Молодша дочка лютняра, Єлизавета Білоградська була співачкою (виступала в опері), а також віртуозною клавесиністкою й композиторкою. Недавно віднайдено її твір «Менует з варіаціями» для клавесину.
При царському дворі були й українські музиканти-гуслярі. Вони служили при дворі цариць Єлизавети Петрівни та Анни Іоанівни. Відомим гуслярем і співаком був Василь Трутовський (бл. 1740 - бл. 1810), який служив при дворі Петра III. Він видав перші збірки російських пісень (1776 - 1795), серед них було чимало українських, популярних у ті часи в Росії.
У Росії були поширені й українські танці. За свідченням Я. Штеліна, у часи Олексія Михайловича при дворі танцювали веселих українських танців. [Штелин Я. Музыка и балет в России XVIII века / пер. с нем. и вступит, ст. Б. И. Загурского;. под ред. Б. В. Асафьева. - Л., 1935. - С. 149]. Були вони популярні й за царювання Анни Іоанівни; вона в 1739 р. надіслала указ управителеві України Олексію Румянцеву про термінове відправлення до Санкт-Петербурга по шість козаків, жінок і дівчат, які вміють танцювати «по-козацьки». [Харлампович К. В. Малороссийское влияние на великорусскую церковную жизнь. - Казань, 1914. - Т. І. - С. 824].
У другій половині XVIII ст. багато українських музикантів, зокрема, кріпаків, входило до хорової капели й театрів відомих російських поміщиків Петра Борисовича та його сина Миколи Петровича Шереметєвих. Родина Шереметсвих належала до найбільших російських землевласників. У Московській губернії їм належали Останкіно й Кусково поблизу Москви. У розкішному помісті Кусково П. Б. Шереметев завів свій оркестр, співацьку капелу й театр. У 1773 р. після повернення з-за кордону сина Миколи П. Б. Шереметев повністю віддав йому керівництво театрами. М. П. Шереметев був музично обдарованою людиною, грав на віолончелі, іноді сам диригував оркестром. У1797 р. він побудував прекрасний палац-театр в Останкіно, у цьому театрі ставилися опери (переважно західно-європейські) та балети. Як з’ясувала російська дослідниця Н. Єлізарова, близько 20 вотчин постачали акторські кадри шереметєвським театрам. Але основним постачальниками були українські слободи Олексіївна, Борисівна, Михайлівна на Слобожанській Україні в тодішній Курській губернії. Українське населення цих слобод славилося своєю музикальністю й вокальною обдарованістю. [Елизарова Н. А. Театры Шереметевых. - М., 1944. - С. 258]. В Олексіїв - ці та Борисівці М. Шереметєв навіть створив співацькі школи, там навчалися діти селян, переважно кріпаків, які мали добрий голос. Ці школи й давали основний контингент співаків та музикантів для шереметєвських театрів і капел.
Зі слободи Борисівки походив і Степан Оникійович Дегтяревський (1766 - 1813), який згодом став відомим композитором. У російських документах його записали на російський лад - Дегтярьов. Сім’я Дегтяревських була кріпаками графів Шереметєвих, і до кінця життя композитор С. Дегтярьов залишався кріпаком. У семирічному віці Степана взяли до співацької школи у слободі Борисівка. Згодом його перевели до шереметівської школи в Останкіно. С. Дегтярьов здобув добру музичну освіту. Він навчався в італійського композитора Дж. Сарті, який у той час був у Росії; їздив С. Дегтярьов і до Італії.
С. Дегтярьов служив у М. П. Шереметєва диригентом хорової капели, капельмейстером оркестру та хормейстером у театрі, навчав співу в Кусковській школі, писав музику. Коли М. П. Шереметєв у 1797 р. переїхав до Санкт-Петербурга, він узяв із собою й С. Дегтярьова, а також частину співаків та музикантів. У Санкт-Петербурзі С. Дегтярьов багато писав духовної музики, спілкувався з Д. Бортнянським.
Музична спадщина С. Дегтярьова досить велика. Композитор писав духовні концерти, хорові п’єси, кантати, ораторії. Він створив чимало духовних концертів, які належать до найкращих зразків цього жанру. Його лірико-драматичні концерти відзначаються глибоким розкриттям переживань особистості, наспівним ліризмом. У його духовних концертах відчутна українська національна специфічність, яка простежується в почуттєвій ліриці з м’яким і ніжним звучанням, у використанні інтонаційних зворотів, характерних для української пісні-романсу.
У Санкт-Петербурзі працював також українець за походженням Іван Остапович Хандошкін (1747-1804) - відомий скрипаль-віртуоз, композитор, педагог і диригент. Місце народження його невідоме, але батько композитора - українець Остап Хандошко і його дід походили з українських селян-козаків із Миргородського повіту Полтавської губернії. Вони служили в гетьмана Данила Апостола, який мав співацьку капелу та оркестр. Остап Хандошко навчався на валторніста і, можливо, грав в оркестрі гетьмана. Наприкінці 30-х років XVIII ст. Остап Хандошко переїжджає до Санкт-Петербурга, де був на службі як музикант, а з 40-х років працював півчим, потім - учителем гри на валторні в поміщика П. Б. Шереметєва. Він же був і першим учителем свого сина Івана Хандошкіна, який згодом удосконалював свою майстерність у відомого італійського скрипаля Тіто Порто, коли той перебував у Росії.
Іван Хандошкін - один із найкращих скрипалів-солістів свого часу, він започаткував розвиток скрипкової виконавської школи в Росії. Чільне місце в його композиторській творчості займають скрипкові сонати. Писав він сонати для скрипки соло та для скрипки з басом. Вони написані в класичному стилі й розраховані на виконавців-віртуозів. Тричастинні цикли сонат І. Хандошкіна подібні до скрипкових сонат італійського композитора Дж. Тартіні (1692 - 1770). Крім того, І. Хандошкін написав цілу низку варіацій на українські та російські народні мелодії. На основі української народної пісні «Вийшли в поле косарі» він створив скрипкові варіації «Косарі»; інші варіації написані на основі української народної пісні «Ой гай, гай зелененький». Жанр варіацій у другій половині XVIII ст. був дуже популярним у міському побуті, але І. Хандошкін підніс його на високий професійний рівень.
Таким чином, через систематичне поповнення музичних сил Росії з українських земель, а також через самостійні переїзди, там у XVIII ст. зібралася значна кількість музикантів українського походження (композиторів, співаків, виконавців на різних інструментах, диригентів), діяльність яких розгорталася поза межами їхньої Батьківщини. Проживаючи компактно в Санкт-Петербурзі, поблизу Москви, вони розвивали там традиції насамперед української багатоголосної церковної музики. На їхній різножанровій композиторській творчості позначилися українська ментальність, традиції української культури (музичний фольклор, пісня-романс, церковна монодія, партесні твори). Через це творчість українських композиторів, які творили в Росії та Італії (М. Березовського, Д. Бортнянського, С. Дегтярьова, С. Давидова, 1. Хандошкіна та ін.), є складовою частиною української культури, але одночасно вони зробили вагомий внесок і в розвиток російської культури. їхня творчість є спільним надбанням української та російської музичних культур. Ці композитори створили той грунт, на якому виросла російська музична класика XIX ст.
Корній Л.П, Сюта Б.О Українська музична культура. Погляд крізь віки - К.: Муз. Україн, 2014. - 592 с.
НОВИНИ
