Українська музика (вступ)

Територія України, що міститься в центрі Європи, з родючими землями, мальовничими краєвидами, м’яким кліматом була і є благодатним краєм для народження талановитих митців музичного мистецтва – композиторів і виконавців. Коріння української музики сягає прадавніх часів ще дохристиянської епохи, коли пращури українців створювали народні пісні, пов’язані з язичницькими обрядами. Відголоски цих пісень збереглися в українському фольклорі й донині. Український музичний фольклор є одним із найбагатших серед музичного фольклору європейських народів: дослідники нараховують до 500 000 українських народних пісень. Серед них різні жанри: календарно-обрядові, епічні (історичні пісні, думи), лірико-епічні, ліричні пісні, різноманітні танцювальні пісні, інструментальна танцювальна музика й танці, інструментальні награвання. На кожному історичному етапі виникали нові зразки народної творчості, але при цьому зберігалися й найбільш популярні з попередніх епох. Тому український музичний фольклор, який дійшов до нашого часу в записах і в народній пам’яті, - це справжній музичний скарб. Він розкриває духовне життя народу на різних історичних етапах. У піснях відбилася історія народу, його ментальність, світосприйняття й багатобарвна гама почуттів.

Записи українського музичного фольклору стали з’являтися переважно з XIX ст. – в епоху Романтизму, коли в усій Європі з особливим пієтетом ставилися до фольклору й почали його фіксувати. Укладачі збірок українських народних пісень записували ті зразки, що були поширені в сільському та міському побуті. Серед них – і авторські пісні, які відзначалися високим мистецьким рівнем.

Становлення професійного мистецтва на українських землях почалося з церковної музики, яка стала розвиватися після прийняття християнства в Києві. Спочатку це був одноголосний церковний спів (монодія). Подібно до того, як григоріанський хорал у Західній Європі був важливим інтонаційним джерелом для розвитку багатоголосної музики, так і інтонації української церковної монодії використовувалися творцями церковної музики та кантів. Розквіт української духовної музики припадає на епоху Бароко (XVII – перша половина XVIII ст.). Українські композитори, творячи в бароковому стилі, писали багатохорні композиції (партесні концерти), які в найкращих зразках (творчість Миколи Дилецького, Симеона Пекалицького та ін.) за мистецьким рівнем не поступалися тогочасній духовній західноєвропейській та польській музиці, з якою українська музика підтримувала тісні зв’язки. Ще вищий етап розвитку духовної музики припадає на другу половину XVIII ст. (творчість видатних композиторів Максима Березовського, Дмитра Бортнянського, Артема Веделя).

Записи давньої світської професійної музики (за винятком світських кантів), яка побутувала в міському середовищі, до нашого часу майже не дійшли. Проте відомо, що світська музика – інструментальна та вокальна – функціонувала у придворному та магнатських осередках, у яких працювали професійні музиканти. У другій половині XVIII ст. українські композитори М. Березовський, Д. Бортнянський, які творили в Росії та в Італії, писали інструментальну музику та опери. Вони – перші українські композитори, опери яких з успіхом були поставлені в Італії. З другої половини XVIII ст. в епоху класицизму утверджуються нові принципи музичного мислення, нові стильові норми, на які спиралося музичне мистецтво в XIX ст.

Важливим періодом у розвитку української музики стало XIX ст. Активне звертання до фольклору, свідоме прагнення до національної самобутності музичного мистецтва, що було характерним для епохи Романтизму, суттєво оновило українську музику й надало їй специфічних рис. Українська музика набула національної своєрідності в усіх жанрах. У цьому значна заслуга М. Лисенка. Як і інші представники національних композиторських шкіл XIX ст. (Михайло Глинка, Станіслав Монюшко, Едвард Гріг, Бедржих Сметана та ін.), Микола Лисенко вперше в Україні створив музику, у якій поєднано високу професійність і виразну національну самобутність (до XIX ст. композитори не надавали значної уваги національному колоритові). На його творчості позначилося багатство українського музичного фольклору. До М. Лисенка в XIX ст. музично-творчий процес був сповільнений, композитор же значно активізував його і дав новий імпульс для наступних поколінь. У творчості М. Лисенка повною мірою розвинувся національно-романтичний стильовий напрям, якого дотримувалися також і його послідовники (Кирило Стеценко, Микола Леонтович, Яків Степовий, Станіслав Людкевич та ін.).

XX ст. в українській музиці, як і в європейській загалом, відзначається стильовою строкатістю; часто в ній співіснують різні стильові напрями, навіть у творчості одного композитора. У XX ст. романтизм не згасає, а збагачується модерними стильовими рисами (неоромантизм). Композитори звертаються до фольклору, але при цьому використовують новішу композиторську техніку (неофольклоризм). Вони своєрідно інтерпретують музику минулих епох (неокласицизм). Прояв нового світобачення в композиторській творчості впливав на стильові особливості музики (експресіонізм та інші модерні напрямки). Був в українській музиці й авангардизм, хоч він і не отримав такого розвитку, як у Європі. Значного поширення набуло поєднання в одному творі різних стилістичних пластів, іноді – включення до нього цитат із написаних у різні епохи творів, які належали до різних стильових напрямів. Тобто існувало й існує явище полістилістики, що значно збагатило українську музику XX – початку XXI ст.

Українська музика протягом усієї своєї історії розвивалася в тісних контактах з інонаціональними музичними культурами. Ці контакти мали не однаковий характер. На різних етапах відбувалося засвоєння досягнень інших культур, і внаслідок поєднання «чужого» та «свого» виникали самобутні явища української музики. На період Середньовіччя (X-XIV ст.) припадає засвоєння візантійської та болгарської церковної музики, хоч з’явився і свій київський варіант православного церковного співу. В епоху Бароко спостерігалася орієнтація на Польщу й Італію, і під впливом концертуючого стилю багатоголосної церковної музики цих країн, виникає український самобутній партесний церковний спів.

Класицистичний стиль в українській музиці в другій половині XVIII ст. також виник під впливом італійської, німецької музики, творів композиторів мангеймської школи. Композитори-романтики орієнтувалися на різні національні культури – російську, польську, західноєвропейські. У XX ст. ще більше розширюються зв’язки української музики з країнами Східної та Західної Європи, СА.

Належність України до різних державних утворень породжувала ситуацію, коли українська музична культура не тільки сприймала досягнення інших культур, а й впливала на музичну культуру цих держав; виникали також типологічно спільні музичні явища.

Музичне мистецтво розвивалося за своїми іманентними законами. Однак вплив на нього мала й соціокультурна ситуація. Суттєвою обставиною, яка негативно позначилася на розвиткові української музичної культури, була відсутність своєї державності протягом цілої низки історичних періодів і входження українських земель до інших держав (Речі Посполитої, Австро-Угорської монархії, Російської імперії), де вони зазнавали національного гноблення. Зокрема у Наддніпрянській Україні, яка належала до Російської імперії, різні заборони щодо виконання творів українською мовою, їх видання тощо не давали українському музичному мистецтву розвиватися повною мірою. Труднощі з розвитком української культури були й у західноукраїнському регіоні, особливо в часи його входження до Речі Посполитої та Австро-Угорської монархії. Крім того, в умовах заблокованості української культури, українські музиканти переїжджали в Польщу, у Росію та в інші країни. Там розгорталася їхня творчість, і вони сприяли розбудові тамтешніх культур. Негативним чинником у розвитку музичного мистецтва в XX ст. у Радянській Україні (як і в інших республіках СРСР) було втручання комуністичних партійних органів у творчий процес митців і диктування напрямів розвитку музично¬го мистецтва. Ці органи здійснювали ідеологічний тиск, а з непокірними митцями жорстоко розправлялися. У такій ситуації витворився ідеологічно зорієнтований напрям музичного мистецтва (переважно у вокальних жанрах), який за змістом відповідав більшовицьким настановам. Поряд із цим розвивалася композиторська творчість, яка, незважаючи на ідеологічний тиск, представляє справжнє високе музичне мистецтво. Воно у 1920 - 1960-х роках розвивалося у творчості класиків української музики Бориса Лятошинського, Левка Ревуцького, Віктора Косенка та ін.

Деяке покращення політичної ситуації щодо розвитку музичного мистецтва припадає на 60-ті роки XX ст. У цей час розпочалася творча діяльність композиторів нового покоління – Мирослава Скорика, Леоніда Грабовського, Валентина Сильвестрова, Євгена Станковича, Лесі Дичко та ін. Тільки з 80-х років припинився адміністративно-партійний вплив на творчий процес композиторів в Україні. Українська музика XX ст. поступово входить у світовий музичний простір, найкращі твори українських композиторів звучать у концертних залах Європи, США та інших країн.

Із книги "Українська музична культура. Погляд крізь віки" Автор Лідія Таран та Богдан Сюта.

Історія українського музичного мистецтва