Біографія та хорова творчість Миколи Леонтовича

Ой ви, білі лебедоньки, голосні пісні,

Ви літайте, ви шугайте в рідній стороні!

Згинув славний Леонтович у досвітній час,

Білі крила, як вітрила, залишив для нас.

Слава славна не поляже, не помре в віках,

Славен славний Леонтович,

Хай живе в піснях!

Максим Рильський.

Микола Леонтовий

Українська хорова музика минулого багата на яскраві творчі особистості – М. Дилецький, М. Березовський, Д. Бортнянський, А. Ведель, М. Лисенко, К. Стеценко, О. Кошиць... Особливе місце у цьому ряду посідає М. Леонтович, який у своїй творчості, органічно злитій з багатющою народнопісенною культурою України, вигранив досконалі й неперевершені форми виявлення у музиці художньої суті національного духу. Сама постать митця довгі десятиліття, немов магніт, притягує до себе увагу не тільки музикантів, шанувальників хорового співу, а й культурної громади, діячів церкви та й звичайних пересічних людей. Багато фактів з його короткого й трагічного життя замовчувалося упродовж майже всього пореволюційного періоду XX століття, дозовано й відкоректовано радянською цензурою видавалися його твори. У 1990-ті роки ситуація змінилася на краще – зазвучала його духовна музика (видання нот здійснили В. Іванов, пізніше – М. Юрченко, М. Гобдич), у нових варіантах постали вже знайомі раніш обробки деяких пісень. Літургія та духовні піснеспіви Леонтовича стали окрасою репертуарів кращих українських хорів і зазвучали далеко за межами України. Музиканти об’єдналися у Всеукраїнське музичне товариство ім. М. Д. Леонтовича, відбуваються хорові конкурси ім. М. Леонтовича, які привели до справжнього ренесансу хорової справи в Україні. 2002 р. вийшла книжка А. Завальнюка «Микола Леонтович», де найбільш повно й у відповідності з історичною правдою подано матеріали й документи з життя і творчості композитора. До 125-річчя від дня народження автора «Щедрика» відкрито меморіальну дошку на стіні колишньої Духовної семінарії у Кам’янці-Подільському, де вчився М. Леонтович.

Життя композитора Миколи Дмитровича Леонтовича заповідалося скластись за досить типовою схемою буття пересічної людини, нічим не виділяючи майбутнього генія української музики з навколишнього середовища. Народився він 13 грудня 1877 р. у присілку Монастирьок біля села Селевинці Брацлавського повіту, що на Поділлі [уточненні данні про місце народження М. Леонтовича взято з праці А. Завальнюка «Микола Леонтович» (Вінниця, 2002, с.11)], у багатодітній сім’ї священика Дмитра Феофановича Леонтовича. Микола змалку виявив потяг до народної пісні й співу, чому сприяли й музично освічені батьки. Особливо відчутний вплив на «первістка Миколку» мала мати – Марія Йосипівна. Він і зовні був подібний на неї рисами обличчя та променистими ясними очима, в яких світилась щирість і лагідність душі. Швидко промайнули дитячі роки у с. Шершні біля Тиврова, і хлопця після року занять у підготовчому класі Немирівської гімназії за традицією священицьких родин Поділля віддали до Шаргородського початкового духовного училища (1888-1892).

Наступний етап у житті майбутнього священика, яким хотіли бачити його батьки, був пов’язаний з Кам’янець-Подільською духовною семінарією (1892-1899). У цьому відомому на Поділлі учбовому закладі вчилися і дід, і батько Леонтовича, а пізніше – молодший брат Олександр. Та роки семінарського навчання стали поворотними для М. Леонтовича у виборі власного шляху. Активне культурне життя центрального міста Подільської губернії, концерти, вистави (навіть опера), на яких, хоча й не так часто, як хотілося б, але бував молодий Микола, участь у семінарському хорі, а після третього курсу й у новоствореному струнному оркестрі, опанування різними музичними інструментами (скрипка, флейта, фісгармонія) поступово формують у нього бажання серйозно зайнятися музикою [Про роки навчання М. Леонтовича див.: Іванов В. Маловідомі сторінки біографії М. Леонтовича // український музичний архів. Вип. 2. – К., 1999 – С. 54-68.].

Під час канікул, наїжджаючи до рідної домівки (сім’я Леонтовичів з 1895 р. живе у с. Білоусівка Журавлівської волості Брацлавського повіту), молодий музика починає записувати зразки подільського фольклору, які пізніше ляжуть в основу його власних композицій. У семінарські роки з’являються його перші обробки («Ой-за гори кам’яної», «Ой піду я в ліс по дрова», «Мала мати одну дочку» та ін.). Він працює з хором і оркестром семінарії вже як диригент, під його регентською рукою звучать твори Бортнянського, Березовського, Архангельського. Семінарський вчитель з музики Ю. Богданов індивідуально займається з талановитим учнем музично-теоретичними науками, гармонією, поліфонією та контрапунктом (щоправда, з інших дисциплін, окрім музики, успіхи були досить скромними). А у 1899 р., коли в семінарії, як і в інших учбових закладах тодішньої Російської імперії, широко відзначали 100-річчя від дня народження О. Пушкіна, його товариші написали на спільній фотографії: «Майбутньому славетному композитору». Друзі подарували йому й клавір опери «Черевички» П. Чайковського, на авантитулі якого читаємо: «Майбутньому славному композиторові, незабутньому регентові від хору співаків». Власну самостійну біографію М. Леонтович почав з порушення сімейної традиції – він вирішив стати сільським учителем. Можливо, його вабила мрія продовжити професійну музичну освіту, проте фінансові можливості не дозволяли такої розкоші. Лишалося одне – працювати, займатися самоосвітою й по можливості зрідка консультуватися з відомими музикантами-професіоналами. (Зрештою, проблеми з отриманням професійної музичної освіти у повному консерваторському обсязі з тих же самих причин мав і М. В. Лисенко.)

З осені 1899 р. М. Леонтович – вчитель співів та арифметики (!) Чуківської двокласної школи. Він організовує при школі хор і невеличкий оркестр, які виконують популярні на той час твори російських та європейських композиторів, власні композиції молодого вчителя. У Чукові М. Леонтович укладає свою «Першу збірку пісень з Полісся», яка так і залишилася в рукописі (чи то від скромності автора, чи то через проблеми з друком). Отож, першим друкованим виданням стала «Друга збірка пісень з Полісся» (Київ, 1903 р.), присвячена М. Лисенкові. Ще перед друком М. Леонтович наважився надіслати свої обробки пісень М. Лисенкові з метою почути думку визнаного українського митця про початкові спроби подільського музики. Зберігся фрагмент листа-відповіді М. Лисенка: «Пригадуючи собі Вашу збірку пісень, я був дуже зрадуваний, знайшовши у їй самостійні ходи, рух голосів, а не підкладання інтервалів задля гармонійної площі...». А у дні святкування свого 35-літнього творчого ювілею М. Лисенко (за спогадом М. Павловського) з сумом скаржився на пустку в українській музиці, але «з захопленням говорив про народнього вчителя з Поділля М. Леонтовича, що дуже серйозно ставиться до музики, студіює дуже старанно контрапункт і в своїх аранжировках народніх пісень виявляє оригінальний, яскравий хист. Із цього вчителя «будуть люди»! [За Я. Юрмасом. М. Леонтович. Музичні твори. Зб. 2. – К., 1930. – С. І-ІІ] Однак, хоч до збірки й увійшли такі вдалі обробки, як «Гаю, гаю, зелен розмаю», «Ой час-пора до куреня» та ін., сам автор був незадоволений нею, вважаючи недосконалим музичне вирішення хорової партитури та запис словесно-текстового ряду. М. Леонтович поступово скупив увесь тираж (300 примірників) і, як сам жартома казав, «пускав у Дніпро».

1901 року М. Леонтович – вчитель церковного співу й чистописання у Тиврівському духовному училищі. У Тиврові відбулося знайомство Миколи Дмитровича з чарівною й освіченою дівчиною Клавдією Ферапонтівною Жовткевич (сестрою дружини Ф. Наливанського – колеги Леонтовича), що переросло у глибоке почуття й завершилося шлюбом (22 березня 1902 р.). Турбота про матеріальне забезпечення власної сім’ї змушує Леонтовича шукати нову роботу, і 1902 р. він переїздить до Вінниці вчителювати у церковно-приходській школі. Тут він теж організовує хор, а згодом і невеличкий духовий оркестр.

Множиться і його творчий доробок. Молодий композитор відчуває настійну потребу в підвищенні свого музично-професійного рівня і в 1903-1904 роках (під час шкільних канікул) наїжджає до північної столиці, де слухає лекції у Петербурзькій придворній капелі. Цей давній учбовий заклад, пов’язаний з іменами Бортнянського, Березовського, Глінки, після відкриття консерваторій у Петербурзі та Москві дещо пригас у своїй славі (на початок XX ст.). Але все, що стосувалося хорової справи-хорового виконавства і практики хорового письма- було довершеним. То ж заняття з відомими спеціалістами – С. Бармотіним (теорія музики, гармонія, поліфонія) та О. Пузеревським (хорове виконавство) стали вельми корисними для музики з Поділля. Він успішно складає іспити і 22 квітня 1904 отримує Свідоцтво на звання регента церковних хорів.

Однак Леонтович не мріяв про кар’єру церковного регента, а отримання Свідоцтва сприймав як офіційний документ, що підтверджував його спеціальну – музичну освіту. Вертаючись після іспитів з Петербурга додому, він познайомився в поїзді із залізничником, який обмовився про можливість працювати у м. Гришино на Донеччині (тоді Катеринославщині).

На новий учбовий 1904 рік сім’я Леонтовичів вже жила у станційному містечку Гришино. Микола Дмитрович - вчитель співів у залізничній школі. Він одразу організував хор, до якого увійшли школярі та більш старші віком, створив невеличкий оркестр, котрий акомпанував солістам, підготував репертуар, шо складався з поширених на той час творів М.Лисенка, П. Ніщинського, А. Коціпінського, обообок російських, польських, вірменських, єврейських пісень. Хор успішно виступав з концертами по навколишніх містечках і селах, а його керівник заслужив повагу й любов оточуючих. Особливо близько заприятелював М. Леонтович з молодими вчителями П. Денегою та Л. Добровою, які у 1905 р. очолили гришинську бойову дружину й вирушили на підтримку повсталим гірникам Горлівки. Хор Леонтовича проводжав гришинську дружину співом революційних пісень. Та повстанці були розбиті, загинули П. Денега та Л. Доброва, почалися арешти революціонерів та їх співчуванців. У Леонтовичів зробили обшук.

Погіршилося й ставлення до Миколи Дмитровича місцевої влади. Драматичні події часу спричинилися й до особистої трагедії родини – вмирає новонароджений син...

Перебувши 1906 рік у батьківському домі в Білоусівці, М. Леонтович знов повертається до Гришино. Але утиски стали нестерпними – ніяких концертів, ніякого співу українських пісень, ніяких свободолюбних ідей, а тим паче революційних, – тільки учнівський хор і музична грамота. То ж одразу по закінченні шкільних занять навесні 1908 р. родина Леонтовичів виїздить на рідне зелене Поділля.

Повернення до любого краю було благословенним для М. Леонтовича – адже тут йому найкраще працювалося, тут на думку спливали чудові образи й мелодії в усьому їх розмаїтті. І з працею все влаштувалося – він став учителем співів у Тульчинській жіночій єпархіальній школі, де навчалися доньки подільських священиків. Як і всюди, упорядив хор, у репертуарі якого були твори російських композиторів – Глінки, Верстовського, Чайковського, та українських – Лисенка, Стеценка, Ніщинського. їх партитури довелося Миколі Дмитровичу спеціально опрацювати для жіночого складу. Заглиблюється він і у вивчення збірки фольклориста А. Конощенка «Українські пісні з нотами» (І та II сотні, видані в Одесі 1900 й 1902 pp.), здійснюючи хорові обробки окремих зразків («Над річкою бережком», «При долині мак», «Ой у полі та туман-димно» та ін.)

Гостро відчуваючи потребу в осягненні музичної освіти саме композиторського спрямування, М. Леонтович влітку 1908 р. їде до Москви, аби домовитись про консультації у відомих професорів консерваторії. Він звернувся до С. І. Танєєва – учня П. І. Чайковського, який у свою чергу порекомендував Леонтовичу займатися зі своїм учнем – Б. Л. Яворським, відомим вченим-теоретиком, прекрасним знавцем поліфонії, автором знаменитої на початку XX ст. ладової теорії (на основі тетрахордових угрупувань). Сьогодні ми це називаємо практикою заочного навчання – саме так впродовж дванадцяти років Микола Дмитрович брав лекції у Яворського, наїжджаючи спочатку до Москви, аз 1916 р. – до Києва, куди той переїхав. Болеслав Леопольдович Яворський (1877-1942) був старшим від учня лише на півроку, та між ними утворився глибокий духовний зв’язок і щира сердечна прихильність, хоч, як відомо, ці взаємини не вилилися у дружньо-приятельські стосунки товаришів-ровесників, а зберігалися на достойній відстані «вчитель – учень». Думається, тут суттєву роль відіграло шанобливе ставлення скромного «народ- нього учителя з Поділля» до видатного фахівця.

А от знайомство з К. Стеценком (1882-1922) переросло у найщирішу товариську дружбу. Улюблений талановитий учень М. Лисенка був близький М. Леонтовичу думками про розвій української культури, об’єднували їх і творчі пошуки новаторських шляхів обробки народнопісенних джерел, прагнення творити нові зразки духовної музики, ґрунтованої на національному мелосі й традиціях українського багатоголосся.

У найбільш плідний, тульчинський, період творчості М. Леонтовича з’являються такі знамениті хорові обробки, як «Козака несуть», «Пряля», «Піють півні», «Женчичок-бренчичок» та ін. Композитор значно розширює коло першоджерел, використовуючи зразки з фольклорних збірок К. Поліщука й М. Остаповича (Збірничок найкращих українських пісень з нотами. Зібрав К. Л. Поліщук. Ноти записав М. Остапович. Редакція А. Кошіц. Ч.І-ІV. – К. – 1913), І. Демченка (Українське весілля. – Одеса. – 1905), К. Квітки (Народнімелодії. З голосу Лесі Українки записав і упорядив Климент Квітка. – К. – 1917), аранжуючи й власні записи.

М. Леонтович активно включається і в культурно-громадське життя Тульчина – очолює місцевий відділок «Просвіти», де читає лекції на літературну тематику, ставить сцени з дитячої опери «Коза-Дереза» М. Лисенка та «Вечорниці» П. Ніщинського до драми «Назар Стодоля» Т. Шевченка.

За дружньої підтримки й наполяганням К. Стеценка Микола Дмитрович наважуються дати свої обробки для виконання університетським хором під орудою О. Кошиця у Києві. Справжнім потрясінням для київської громади стало прем’єрне виконання на Різдво 1916 р. (25 грудня) «Щедрика» в обробці М. Леонтовича. Ця хорова мініатюра одразу зробила відомим ім’я Леонтовича серед українських шанувальників музики й породила надзвичайне зацікавлення до його доробку взагалі. «Щедрик» став могутнім імпульсом визнання харизми митця з зеленого Поділля для всієї України. Розкрилися нові творчі горизонти, пісні – «білі лебедоньки» – окрилили музичний геній композитора і надали нової снаги для творчості.

Визнання М. Леонтовича виявилося трагічним чином пов’язаним з історичною долею України початку XX ст. Після проголошення Україною незалежності 1918 р. активно формується нова національна культурна політика, до участі в якій залучаються найбільш суспільно свідомі діячі. 1919 р. М. Леонтовича запрошують до Києва викладати у новоствореному Музично-драматичному інституті ім. М. В. Лисенка та в народній консерваторії. З дружиною і двома доньками він переїздить до столиці, де живе на Лук’янівці, по вул. Багговутівській, 2.

Планується видання його хорових обробок. Як інспектор музичного відділу Народного комісаріату освіти він опікується першим державним українським оркестром, національною хоровою капелою (Леонтович призначається комісаром капели - за термінологією доби революційних змагань). Читає лекції по школах та гімназіях, укладає педагогічні посібники «Нотна грамота» та «Підручник для навчання в школах народних», з запалом поринає у нові дослідження й експерименти з проблем співвідношення кольору й музики.

Як людина, що мала фахову духовну освіту, М. Леонтович пильно стежить за рухом щодо визнання автономії української православної церкви, який почався у 1918 р. (і завершився проголошенням автокефалії на Всеукраїнському православному соборі 1921 р.). До складу Всеукраїнської православної церковної ради увійшли й К. Стеценко та М. Леонтович [М. Юрченко подає ще й інші прізвища відомих українських музик, присутніх на І Всеукраїнському православному соборі УАПЦ 1921 р.: Я. Яциневич, П. Козицький, М. Вериківський, М. Гайдай, В. Ступницький, С. Дрімцов, П. Демуцький, Г. Давидовський. Див.: Юрченко М. Духовна музика // Історія української музики. – Т. 4. – К. – 1992. – с. 105-124]. Доробок Миколи Дмитровича, слідом за К. Стеценком та О. Кошицем, збагачується новими духовними творами – «На воскресіння Христа», «Хваліте ім’я Господнє», «Світе тихий» та ін. Етапним явищем у розвитку української духовної музики стала його «Літургія», першовиконання якої відбулося у Миколаївському соборі на Печерську [На місці колишнього Собору св. Миколая на Печерську нині знаходиться Палац творчості дітей та юнацтва] 22 травня 1919 р. під орудою С. Тележинського [В. Іванов подає ще відомості про виконання «Літургії» у травні 1919 р. у Володимирському соборі. Див.: Іванов В., Іванова Л. Відродження «Літургії» М. Леонтовича // Микола Леонтович і сучасна освіта та культура. – Кам’янець-Подільський. – 2003. – С. 37-39] (є варіант «Літургії» і на церковнослов’янський канонічний текст).

У Києві композитор наважується розширити звичні для нього жанрові межі (обробки народної пісні), звертаючись до цілком оригінальних авторських творів. Так народжуються відомі хори «Льодолом» та «Літні тони» на слова Г. Чупринки, «Легенда» на слова М. Вороного та «Моя пісня» на слова К. Білиловського. Замислив він написати й оперу за сюжетом казки Б. Грінченка «Русалчин Великдень». Та наступ денікінців на Київ зірвав усі плани композитора. У листопаді 1919 р., як і більшість діячів українських урядових установ, він полишає Київ і знов повертається до Тульчина (куди ще раніше, тікаючи від нужденного «столичного» життя, перебралася дружина з доньками). Думалося, що тут вдасться продовжити активне творче життя, дописати оперу, створити гарний хор. Однак єпархіальне училище було ліквідоване, довелося вчителювати у трудовій школі.

Зелене Поділля та бунтівна ще з козацьких часів Брацлавщина з її центром у Тульчині відмовилися прийняти ідеї пролетарської революції, які на багнетах гвинтівок принесли сюди на початку 1920 року російські більшовицькі загони. [Супротив був настільки сильним, що 23 квітня 1920 р. Раднарком прийняв спеціальне положення «Про організацію управління «Південно-Західного фронту» (куди входила й Подільська губернія), яке надавало найширші повноваження органам ЧК (рос. «Чрезвычайной комиссии») в наведенні громадського порядку, а насправді - дозвіл на розгул червоного терору. Цей дозвіл скріпив своїм підписом вождь революції – Ленін. Так, за декретом Раднаркому Поділля з «зеленого» перетворили на «червоне»: тисячі людей було розстріляно, ще тисячі було заслано до північних Архангельських концтаборів (списки розстріляних і засланих друкувалися в тогочасній місцевій пресі на останній сторінці). З Петрограда й Москви на Поділля посунули вагони з революційними «залізними дивізіями», революційні трибунали через день виносили смертні вироки подільським юнакам, які тисячами тікали від служби у Червоній армії; навіть школярів, які до Шевченкових днів поставили «Назара Стодолю», розстріляли як націоналістів (Загрійчук А. Браїловська доля «Назара Стодолі», або Як 75 років тому знищили самодіяльних акторів // Літературна Україна. – 1996. – 11 квіт.)] Почалося полювання на людей, прихильників української національної ідеї.

23 січня 1921 р. М. Леонтович був у Марківці, куди приїхав ще на початку січня відвідати батька – сільського священика отця Димитрія. Увечері того дня на подвір’я господи заїхала підвода з двома незнайомцями. Один з них був фурман Федір Грабчак з Кіблича, а от другий – не знана в тих краях людина у шкірянці й з обрізом через плече. Останній показав господареві виписане на сірому цупкому папері посвідчення оперуповноваженого Вінницької ЧК на ім’я Афанасія Гріщенка (А. Завальнюк пише Гріщенка – саме з «і») з безліччю печаток. Попросилися переночувати. Гріщенка поклали в одній кімнаті з М Леонтовичем. На світанку пролунав постріл... Микола Дмитрович вмер на батьківських руках, стікаючи кров’ю... [Більш детально див.: Завальнюк А. Смерть композитора. Невипадкова трагедія // У кн.: Микола Леонтович. Дослідження, документи, листи. – Вінниця. – 2002. – С. 42-56; Кузик В. Як загинув Микола Леонтович // Літературна Україна. – 1996. – 23 трав.]

Микола Дмитрович був доброзичливою, лагідною, тихою, скромною людиною. Він не був бунтівним борцем, а був БУДІВНИЧИМ. Та це, мабуть, ще небезпечніше для всіляких диктатур, аніж відкритий герць. Таких тихих і лагідних убивають, думаючи, що, задувши свічку життя, зруйнують зведені ними храми. Розраховували цинічно просто: талант – незамінний духовний скарб нації: не стане його, й обірветься та духотворча праця, яку він здійснює для блага свого краю.

Смерть Миколи Дмитровича на 44-му році життя була незбагненною й непередбаченою для української громади. Можливо, ота нескінченна вервечка вбивств, що тяглася аж з 1917 року, – Іван Стешенко, Лев Симиренко, Олександр Мурашко, Георгій Нарбут, Володимир Науменко, Григорій Чупринка, Василь Чумак - притупила інтуїтивну здатність людей передчувати трагічні події.

Та вбивство Миколи Леонтовича збурило свідоме українське суспільство. 1 лютого 1921 р. у Києві зібралася велика громада діячів культури, професори і студенти Київського Музично-драматичного інституту ім. М.В. Лисенка, щоби, як годиться за християнським звичаєм, відзначити дев’ять днів по смерті митця. Нашвидкуруч, але з великою відповідальністю організували концерт з творів Леонтовича. А в рідному Тульчині хор Леонтовича вперше виконав його обробку народної пісні «Смерть» і, як свідчить Я. Юрмас, «під час виконання її повнісінька зала істерично ридала...». У Києві ж по концерті впорядили Комітет пам’яті М.Д. Леонтовича, який очолив К. Стеценко (через рік його було перейменовано на Всеукраїнське музичне товариство ім. М.Д. Леонтовича).

З глибокою шаною називаємо сьогодні імена тих, хто були серед засновників Комітету, – це його фундатор, видатний композитор К. Стеценко (1882-1922), що зовсім не надовго пережив свого друга М. Леонтовича, перший голова Комітету, художник і поет Ю. Михайлів (1885-1935), секретар Комітету, журналіст О. Чапківський (1884-1935), заступник голови, композитор П. Козицький (1893-1960), вчений-фольклорист К. Квітка (1880-1953, чоловік Лесі Українки), мистецтвознавець, фольклорист і філолог Дм. Ревуцький (1881-1941), композитори, хорові диригенти, відомі музиканти - Я. Степовий (1883-1921), М. Вериківський (1896-1962), Г. Верьовка (1895-1964), Ф. Попадич (1877-1943), П. Демуцький (1860-1927), В. Верховинець (1880-1938), Б. Яворський (1877-1942, вчитель М. Леонтовича), Б. Лятошинський (1895-1968), Ф. Блуменфельд (1863- 1931), Н. Городовенко (1885-1964, перший керівник «Думки»), письменник, бандурист і актор Г. Хоткевич (1877-1938), П. Гайда, С. Тележинський, С. Дурдуківський, поети П. Тичина (1891-1967) та В. Поліщук, новатор театральної справи Л. Курбас (1887-1937), актор І. Садовський (1876-1948), президент Української академії мистецтв М. Бурачек (1871-1942), видатний вчений, історик культури С. Єфремов (1876-1938), історик мистецтва Д. Щербаківський (1877-1927), товариш Леонтовича ще з семінарських років Г. Яструбецький, Васильченко, Харченко. До складу Комітету як почесні члени були введені рідні Миколи Дмитровича – батько, дружина композитора, його сестри.

Товариство Леонтовича проіснувало до лютого 1928 р. Його хронологія найбільш чітко окреслює активну творчу потужність доби Українського відродження початку XX століття. А кінцеві дати особистого життя більшості його засновників та й подальших членів засвідчують трагічну долю кращих представників того натхненного часу. Та проміння духовного злету не змогли здолати ніякі репресії й заслання. Навіть в останні дні життя у далекому холодному Котласі в одному з ГУЛАГів перший голова Товариства Юхим Михайлів написав:

А як хотілося пірнуть в життя потоки

Й гукнути: «Слава! – переможно...

Праці».

Хотілось, як повітря. Праці!

Щоб, задихаючись, творить для всіх, «для мас».

Та хтось позаздрив нам

у «дивному палаці»

І погасив цей творчий наш екстаз.

Мене заслали – сам не знаю, за що.

За Україну, що я син її...

Кожний етнос, кожна нація вирізняється у світі своїми особливими ментальними рисами, найяскравіше втіленими у самобутніх, унікально-неповторних матеріальних витворах духу. Для України, думається, це насамперед три домінанти – писанка, вишиванка і ПІСНЯ. По цих ознаках нас легко пізнати у загальнолюдській сім’ї. Якщо виокремити таке поняття, як ПІСНЯ, то, попри всі незчисленні скарби нашого фольклору, які сьогодні ми тільки-но почали по-справжньому нести у світ, людям інших культур чи не найбільш відомим є «Щедрик» – і саме «Щедрик» Миколи Леонтовича. Правда, українцям-полянам народна поспівка з трьох нот у межах лише півтора тону була відома споконвіку, ще у прадавні язичеські часи - нею живився містичний дух наших далеких пращурів. Але світлий геній Миколи Леонтовича окрилив той мотив, дав йому новий лет, зробив його надбанням усієї планети. То була щаслива мить натхненного осяяння, їй сприяла доля, і навіть складна й трагічна доба початку XX століття. Якби по-іншому склалася історія української першодержавності, то, можливо, цей твір довго б залишався маловідомим за межами України. Але так сталося що, короткочасне за планами турне хорової капели О. Кошиця обернулося «гастролями впродовж всього життя», і з ними пов’язано поширення української пісні поза океанами. Капела співала багато творів Леонтовича, але ті, що втілили загальнолюдські універсальні принципи лінеарного розвитку музичної думки – насамперед «Щедрик», «Дударик», – стали ЗНАКОМ України. А з плином часу навіть і засвоїлися в цілому ряді іноземних культур як власні інтонеми. Так людство лише за відомою йому шкалою визначення естетичних цінностей створило духовний пам’ятник Миколі Леонтовичу.

Вікова історія свідчить, що справжня мистецька особистість завжди стає визначною політичною постаттю – бажає вона того чи ні. Через свій геній вона має авторитет у суспільстві, і це вирішує все. Така доля випала Миколі Лисенкові, який був свідомий її. Така доля випала й Миколі Леонтовичу, який, здається, ніколи не прагнув її, уникаючи громадської відзнаки. Та саме йому судилося в найтяжчі часи української першодержавності очолити культурний сектор Народного комісаріату просвіти, створювати перші державні капели, перші державні симфонічні оркестри. І він це робив з цілковитою віддачею сил, з горінням душі. Бо з свого власного досвіду знав, як важливо підтримати талант, особливо молодий – адже бідність, постійна фінансова скрута не дозволили йому самому отримати справжню високопрофесійну школу, виучку, достойну величі його таланту.

Його служіння суспільству було гармонійним поєднанням відданості високому духовному Принципу, віри в ідеали християнської віри і служіння їй своїм мистецтвом. І в цьому, гадаємо, таїна негаснучої притягальності генія Леонтовича для людей, що шанують ідеали й добропорядність, шанують гармонію життя. Навіть його загибель не привела українську громаду до розпачу й відчаю, а стала знаменом єднання творчих сил України у 1921 р. і створення першої на теренах тодішньої країни спілки - Комітету ім. Миколи Леонтовича, очоленого його соратником і побратимом по мистецтву Кирилом Стеценком.

Розбуджена Лисенком слухацька громада – не тільки України та Росії, а й інших європейських країн – відчула, що є у світі й українська музика з її незбагненним дивом – народною піснею, яка стала джерелом композиторського натхнення. Музика Леонтовича розквітла на тому ґрунті, виявивши нові барви, оповивши всіх новим звуковим чаром, показавши світові не знані раніш коштовні діаманти-пісні, огранені рукою вправного Майстра родом з зеленого українського Поділля.

Нині в українському суспільстві виникла потреба в новому виданні хорових творів М. Леонтовича, де би більш повно й відповідно до першоджерел був представлений його композиторський доробок. У попередньому XX ст., як і за життя самого композитора, публікацій було небагато: видання Дніпросоюзу 1921 р. під редакцією П. Козицького, видання Книгоспілкою 1 збірника «М. Леонтович. Музичні твори» 1924 р. та 2-8 збірників 1930-31 рр. під редакцією Я. Юрмаса (Юрія Масютіна). Потім, уже по війні, – у 1952 та 1961 рр. під редакцією М. Вериківського, а на його основі у 1970 р. видавництво «Музична Україна» здійснило видання під загальною редакцією М. Гордійчука.

Аналізуючи попередні видання хорових творів М. Леонтовича, схиляємося перед самовідданою й титанічною працею їх редакторів-упорядників, видатних діячів української культури. У новому виданні ми намагалися дотриматися джерел першодруку хорових творів (особливо це стосується словесного ряду). Базовою основою його став збірник «М. Леонтович. Хорові твори» (1970) під редакцією М. Гордійчука. На відміну від нього, у нашому збірнику композиції для мішаного хору в жанрі хорової обробки згруповано за принципом жанрово-тематичних грон (однак без спеціального їх позначення), що, на нашу думку, сприяє більш органічному художньо-емоційному змісту видання: колядки й щедрівки, веснянки, купальські, жниварські, козацькі й гайдамацькі, рекрутські, чумацькі, весільні, пісні про сімейне життя та жіночу долю, про кохання, жартівливі, пісні січових стрільців. Хори з опери «На русалчин Великдень» подаємо у редакції М. Вериківського як найбільш відповідній для концертного (номерного) виконання (реконструкцію опери «На русалчин Великдень» у редакції М. Скорика здійснено за принципами наскрізного драматургічного розвитку, що простежується і у вирішенні хорових сцен русалок). Оригінальні твори М. Леонтовича «Льодолом» та «Літні тони» друкуємо з текстами Г. Чупринки. У деяких текстах народних пісень повернуто окремі слова відповідно до оригіналу чи першодруку (там, де в радянські часи були цензурні зміни).

До розділу оригінальних композицій М. Леонтовича включено два твори: це «Прелюдія» – віднайдений В. Івановим своєрідний зразок рішення завдання з гармонії – та «Зорі» на вірші Б. Грінченка – транскрипція романсу М. Леонтовича для солістки й хору здійснена Лесею Дичко.

До нового видання увійшов окремий розділ – «Духовні твори», де представлені «Літургія св. І. Златоустого», два релігійні канти та ін. Кілька колядок духовного змісту (друкованих у ж. «Музика», 1992, № 1) та варіант «Щедрика» на церковний текст вміщено на початку книги поряд з іншими колядками та щедрівками. Літургія (1920 р.) друкується за склографом рукопису, що зберігається у бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (фонд М. Грінченка). Велику допомогу в опрацюванні духовних творів М. Леонтовича надав відомий дослідник духовної музики професор М. Юрченко. Йому ж вдячні і за надання низки партитур духовних творів М. Леонтовича (відредагованих і перевірених цим ученим), що опубліковані в його новій збірці «Духовно-музичні твори українських композиторів XX ст.» (2004).

На титул книги зі словами «пам’яті» винесено прізвища двох найбільш відомих редакторів-упорядників творів Леонтовича – Я. Юрмаса (Юрія Масютіна) та М. Гордійчука. Перший з них – Я. Юрмас: символічне псевдо «Я ЮрМас» – видатного дослідника Юрія Масютіна (1896-1942?). За основною професією він був ученим-демографом і працював науковим співробітником у Демографічному інституті, досліджував професійну статистику в Україні. Водночас, маючи добру музичну освіту, був членом музичної секції Інституту української наукової мови при УАН, часто виступав зі статтями та рецензіями на шпальтах газет і журналів. Юрмаса було запрошено видавництвом «Книгоспілка» до участі у другому (після Дніпросоюзу) виданні творів М. Леонтовича. Його опрацюваня доробку композитора й сьогодні гідне подиву: розумний науковий педантизм, скрупульозність дослідження кожної чернетки ком- позитора, джерела, дотичних матеріалів. З цих приміток багато можна дізнатися про творчий процес митця, що важливо при теоретичному аналізі музики, і про особливість виконання того чи іншого хору (аж до характерної вимови окремих слів, складів), що є дуже цінним для диригентів і хорової справи. На жаль, сьогодні їх зміст відомий дуже вузькому колу музикантів.

Юрмаса спіткала трагічна доля багатьох діячів Українського відродження XX ст. – репресії в 1930-х, табори... Дата смерті умовна. Його ім’я було викреслене з культурного обігу, збірники видань Леонтовича було викинуто з бібліотек та знищено. Збереглися поодинокі примірники (кілька з них у бібліотеці композитора Л. М. Ревуцького, з написом від редактора, які мені подарував син композитора). Кілька екземплярів збірників є в Національній бібліотеці України ім. В. І. Вернадського та в бібліотеці Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М. Т. Рильського НАН України (фонд М. Грінченка).

У повоєнні роки XX ст. дослідженню творчості Леонтовича присвятив свою увагу видатний український вчений-музиколог Микола Гордійчук (1919-1995) [Мені пощастило багато років працювати у відділі музикознавства Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. М.Т. Рильського НАНУ, який очолював М. М. Гордійчук. У вересні 1969 р. він приймав у мене іспити з фаху при конкурсному відборі на посаду науковця Інституту (був тоді заступником директора). Я маю примірник книжки «М. Леонтович. Хорові твори» видання 1970 р. з надписом: «Дорогій В. В. Кузик від редактора й автора передмови. М. Гордійчук. 12/ IV – 71 р.». А однією з перших моїх публікацій вже як молодшого наукового співробітника Інституту була рецензія на це видання: Збірка хорових обробок (М. Леонтовича) //Народна творчість та етнографія. – 1971. – №4. – С. 103-104.]. Його наукова діяльність добре відома далеко за межами України. Це і книжки про М. Лисенка, М. Колачевського, монографії про композиторів – братів Георгія та Платона Майбород, Лесю Дичко, ґрунтовні праці з питань розвитку української симфонічної музики та фольклору, сотні статей з актуальних проблем української культури, упорядкування багатьох збірників нотних видань. Однак можу стверджувати, що тема «М. Леонтович» червоною ниткою пройшла крізь усе його творче життя. Праця на цій ниві йшла в різних напрямках. Він ініціював нове доповнене видання творів українського Майстра. Здійснив кілька видань монографії про митця (за цю працю був удостоєний престижної мистецької Премії ім. М.В. Лисенка), домігся замовлення відомому композиторові М. Скорику закінчення й нової редакції опери «На русалчин Великдень», відстоював разом з видатним українським диригентом П. Муравським випуск раритетного альбому хорових записів на фірмі грамплатівок «Мелодія» (співав хор Київської консерваторії ім. П. І. Чайковського). М. Гордійчук був головною дійовою силою при підготовці й проведенні святкування 100-річчя від дня народження М. Леонтовича. Не забуваймо, що все це відбувалося за часи досить прохолодного ставлення тогочасних радянських ідеологічних установ до творчості цього видатного національного композитора. І навіть останньою працею дослідника, що полишилася на його письмовому столі перед навалою страшного удару – інсульту, була викінчена нова доповнена редакція книжки про М. Д. Леонтовича. Не судилося...

У виданні «Хорові твори» (1970 р.) М. Гордійчук здійснив загальну редакцію і подав розгорнуту вступну статтю. Примітки зробив (вперше після Я. Юрмаса) добре обізнаний з українською хоровою літературою В. Брус. Ці коментарі за обсягом більш лаконічні, узагальнені й розраховані на практичне користування керівниками творчих колективів, студентами, просто шанувальниками музики. Правомірно, що в ряді позицій фактологічний матеріал збігається з юрмасівським, але їх цінність полягає в можливості оперативно й швидко скласти уявлення про історію появи твору, джерело, характер викладу й форму.

У новому виданні вважаємо принциповим запропонувати увазі читачів Примітки до творів Леонтовича двох найбільш цінних їх видань. Сам по собі цей жанр наукового опрацювання матеріалу є досить специфічним і ще досить слабо представлений в українському музикознавстві. Тим більш важливо представити тут кращі його зразки.

З плином часу, на відстані майже століття, більш помітним стає доробок наших попередників. Глибоко шануючи невтомну працю на українській музичній ниві двох визначних дослідників творчості М. Леонтовича – Я. Юрмаса (Ю. Масютіна) та М. Гордійчука, присвячуємо їх пам’яті нове видання творів М. Леонтовича.

Валентина КУЗИК, лауреат Премії ім. М. Лисенка


Лінія

Микола Леонтович

Біографія

Біографія та хорова творчість Миколи Леонтовича

Примітки до творів Миколи Леонтовича Я. Юрмаса

Примітки до творів Миколи Леонтовича В. Бруса

Ноти хорових творів

Ноти оригінальних творів

Ноти духовних творів творів

Хори з незакінченої опери «На русалчин Великдень»

Лічильники

Яндекс.Метрика

Украина онлайн Каталог сайтов «ua24.biz» Белый каталог сайтов каталог сайтов ukraina.net.ua - каталог сайтов Украины Каталог сайтів України Безкоштовний каталог сайтів