Проте невдовзі Січинський змушений був думати про переїзд: ті уроки, що він мав, ніяк не забезпечували прожитку. До того ж турбувала справа з Джулинським, який подав на нього скаргу в суд. Але займатися цим довелося недовго. Здоров’я композитора погіршувалося. Занедбана хвороба розвивалася дуже швидко, і коли він зважився на операцію, було вже пізно. Відчуваючи, що жити залишилося недовго, Січинський вирішив переїхати до Станіслава, туди, де він пережив час розквіту своєї творчості. Ще в Бережанах композитор передав свою творчу спадщину, в тому числі і оперу «Роксоляна», у власність «Українському музичному видавництву». Проте Я. Ярославенко змушений був повернути оперу її формальному власникові Л. Джулинському, і тільки після смерті останнього вона була передана «Науковому товариству імені Т.Г. Шевченка» у Львові.
Останні дні життя композитора були дуже важкі, але й тяжко хворий він не переставав працювати: виконав велику роботу по закінченню опери, переписав для станіславського «Бояна» партитуру пролога «Роксоляни», гармонізував на замовлення Гасклера колядки й щедрівки.
Хворого композитора зрідка відвідували його нечисленні друзі, але поки вони здогадалися виявити турботу і помістити його в краще місце, цей скромний трудівник 26 травня 1909 року помер.
І лише тоді громадськість усвідомила велику втрату: тіло композитора перенесли з брудної комірчини готелю, де він жив останнім часом, на приватне помешкання, засипали вінками, квітами. У пресі з’явилися посмертні телеграми і статті. Похорон був урочистий й багатолюдний. Співали два хори – станіславського «Бояна» та села Микитенець, що був заснований Січинським; військовий оркестр, з яким також працював композитор, виконував його похоронні марші.
Довгі роки могила Січинського заростала травою. В умовах австро-угорського, а потім польського панування не було можливості вшанувати пам’ять композитора. Тільки через тридцять років після смерті на зібрані населенням гроші та прибутки з концертів вдалося поставити йому пам’ятник роботи скульптора М. Зорія.
Творча спадщина Січинського до цього часу залишилась невпорядкованою. Причиною цьому було те, що його твори мало видавалися, та й сам він ставився до них недбайливо, через що більшість з них, порозкидана між людьми, загубилася. Такі обставини привели до того, що широкопопулярні в свій час твори Січинського після смерті композитора дедалі більше забувалися і тільки у радянський час знайшли своїх шанувальників та дослідників.
Найбільш цінним є вклад Січинського у хоровий жанр. Це у великій мірі зумовлене національною традицією, а також його практичною діяльністю співака та диригента. Почавши від хорових обробок народних пісень, композитор поступово переходить до написання таких оригінальних творів як «Лічу в неволі» на слова Т. Шевченка і цілої низки хорових мініатюр, переважно на тексти І. Франка та Т. Шевченка: «Пісне моя», «Непереглядною юрбою», «Один у другого питаєм», «Минули літа» та інші.
Мистецька спрямованість його творів – це протест проти гнобителів і міщанського самовдоволення української буржуазії, але протест індивідуальний, здебільшого пасивний, що виражається в зміні настроїв від надій на світле майбутнє («Коби я був пташкою») до поривів розпачу (в хорі «Нудьга гнітить» та інших). Важливе значення мають твори (щоправда, їх порівняно небагато), пройняті ідеями бойового революційного духу. Ці ідеї, зародившись ще в ранніх творах Січинського («Коли Україна борьбу розпочала»), з часом поглиблюються в хорах на тексти Шевченка і, врешті, в одному з останніх — «Мій краю коханий» — звучать уже пря-мим закликом до визвольної боротьби.
Серед двадцяти хорових творів Січинського переважають акапельні. Хори з фортепіано посідають значно менше місце і не характерні для творчості композитора. Це, переважно, марші бадьорого характеру, яким фортепіанний супровід надає більшої чіткості (наприклад, «Над гори, до хмар!»).
Центральне місце не лише в хоровій, але в усій творчості Січинського займають два величні хори «Дніпро реве» і «Лічу в неволі». За глибиною ідейного задуму і музичного втілення їх можна вважати кантатами.
Обидві кантати написані для мішаного складу, соліста і оркестру. Якщо не брати до уваги не досить зрілі кантати його попередників (В. Матюка на честь 300-ліття Ставропігійського братства та Й. Кишакевича на тексти Шевченка), то вони є першими вдалими спробами західноукраїнських композиторів у цьому жанрі.
