Велику роль в передачі тексту і його настрою відіграє також тонке динамічне нюансування. Інші засоби – гармонія, поліфонія, ритм, фактура – не мають такого великого значення, як мелодія. Застосування виключно гармонічної фактури в хорах не дає можливості використати темброві властивості окремих голосів. Це є причиною того, що найбільш вдалі – чоловічі хори Січинського, де суцільна акордова фактура сприймається органічніше.
В мішаних хорах, де необхідна індивідуалізація окремих голосів і тембрів, їх рух і переміщення, словом, застосування поліфонічної фактури, акордові вертикалі звучать ненасичено, порожньо і, незважаючи на всю красу тематичного матеріалу, не можуть повноцінно і глибоко розкрити зміст твору. Ці недоліки ми спостерігаємо навіть у таких видатних творах, як «Даремне, пісне» та інших. Крім того, в мішаних хорах композитор часто форсує голоси, насичуючи їх партії великою кількістю високих непідготовлених звуків, що утруднює виконання його хорових творів в самодіяльності.
Ці недоліки не можуть, проте, знизити великого значення хорової спадщини композитора. Звернення до цього жанру свідчить про демократичність його поглядів. Кращі хори Січинського увійшли до репертуару сучасних хорових колективів.
Обробки народних пісень не займають у творчості Січинського такого великого місця, як оригінальні хори, проте звернення до них у різні періоди життя свідчить про особливе ставлення композитора до народнопісенної творчості.
Інтерес до фольклору виявився у композитора в ранні роки. До кінця 80-х років відносяться його перші обробки, які не збереглися. Народна пісня була першим джерелом і основою, на якій виросла вся творчість Січинського. Вона органічно ввійшла в основний жанр – вокальний, хоч безпосередніх запозичень у композитора майже немає. В опері і нечисленних зразках інструментальної музики можна знайти уривки, інтонаційно близькі до української народної пісні, але це не цитати.
Протягом свого недовгого творчого шляху композитор написав багато
обробок українських народних пісень. їх можна розділити на такі, що писалися як власні твори, з вкладанням в них всіх своїх почуттів, і такі, які він писав на замовлення, щоб заробити на щоденний прожиток. Перші – це в’язанки народних пісень і окремі пісні, написані ще до 90-х років, а твори для заробітку Січинський примушений був писати під кінець свого життя. До останніх належать його «152 українські народні і патріотичні пісні» та збірка дитячих пісень.
Із в’язанок Січинського збереглася тільки одна – «Було не рубати зеленого дуба», написана в травні 1892 року і присвячена новоствореному львівському «Боянові». Розрахована на мішаний хор a cappella, вона складається з п’яти пісень переважно жартівливого характеру (крім заголовної – «Широкеє оболонє»). Одна з найбільш цікавих обробок – «Ой біда-то, не качата». Вона виділяється різкими контрастами темпів, динамічних відтінків, ладу й штрихів legato і staccato. Розгорнута за формою, вона складається з трьох частин, з яких кожна являє собою куплет. Всі три строфи близькі за музикою, але різні за тональностями: мі-бемоль мажор, до мінор, ре мінор. Ці окремі свіжі риси свідчать про намагання Січинського розширити рамки обробки народної пісні.
В цілому в’язанка, що відтворила традиції попурі з народних пісень М. Лисенка, мала велике значення як для дальшої творчості Січинського, так і для пробудження інтересу до української пісенності серед широких кіл громадськості. Це була одна з перших в’язанок народних пісень на Західній Україні. Разом із таким же циклом композитора Г. Топольницького вона займала постійне місце в програмах концертів.
