Однак, поруч з великою кількістю позитивних рис в романсах Січинського тут в цілий ряд недоліків. В першу чергу це торкається стильової єдності творів. Знайшовши вдалу тему для романсу в стилі народної пісні, композитор чомусь вставляє в неї трафаретний романсовий зворот чи зменшений септакорд у її супровід, що неприємно вражає слухача і знижує вартість твору. Прикладом такої невибагливості смаку, не дивлячись на інші її привабливі риси, може служити пісня «У гаю, гаю».
Проте в цілому романсова творчість Січинського є цінним внеском в українську музичну культуру. Завдяки своїй чудовій мелодиці і глибині змісту високохудожні зразки вокальної лірики міцно ввійшли у виконавський репертуар і користувалися успіхом у слухачів. Популяризації в наш час заслуговують такі пісні Січинського, як «І золотої», «У гаю, гаю», «Дума про Нечая», «Бабине літо», «Із сліз моїх».
У перші роки XX століття в мистецтві Галичини спостерігається поворот від ліричної тематики до героїчно-патріотичної, що пояснюється піднесенням революційно-визвольної боротьби в Європі і, зокрема, в Росії. Саме в той час були створені «Каменярі» і «Кавказ» С. Людкевича. В оперній музиці ця тенденція знайшла найбільш яскраве втілення в опері Дениса Січинського «Роксолана».
В основі сюжету опери лежить легенда про українську дівчину Роксолану, яка, полонивши своєю вродою і благородством турецького султана Сулеймана Великого, використала свій вплив на нього для полегшення долі українських невільників у Туреччині. Лібретто «Роксоляни» написане галицьким поетом-дилетантом І. Луциком. В ньому викривлено подаються основна ідея події та образ героїні. Написане сумішшю польської, російської, української та церковно-слов’янської мов, так званим язичієм, лібрето було дуже слабким. Пізніше поет С. Чарнецький, переклавши на українську і польську мови, трохи переробив його, але драматургічна основа залишилася та же сама. Центральне місце в ньому займає особиста драма героїв, а не велика суспільна ідея – патріотизм, вірність і відданість своєму народові й батьківщині.
Роксоляна – історична постать. У лібрето ж вона позбавлена героїчних рис. Ще менш правдивий образ султана Сулеймана, його доброта, що часто переходить у сентиментальність. Лише у розв’язці він показаний таким, яким був у дійсності – жорстоким тираном.
І все ж, незважаючи на такий слабкий матеріал, Січинський зумів створити оперу, яка в свій час ставилася не лише на батьківщині композитора, а й трупою Садовського в Києві. Газета «Рада» від 26 березня 1912 року в рецензії на київську постановку «Роксолани» писала: «...Доля була мачухою для Січинського не тільки в його особистім житті, айв його творчості. Не за що інше, як за жарт долі треба вважати лібрето, на яке довелось писати Січинському свою музику. На щастя, музика Січинського не може йти ні в які порівняння з текстом і ситуаціями лібрето».
Музика опери, хоч і не завжди рівноцінна, захоплює своєю мелодійністю, яка йде від української пісні й романсу. Жанр романсу і його типові інтонації Січинський використовує для характеристики персонажів, у речитативах та оркестровій партії. Цю близькість оперного стилю Січинського до простої і зрозумілої, а разом з тим емоційної мови романсу слід вважати прогресивною. Романсовість притаманна також російській класичній опері і є однією з ознак її демократичності.
