Перша кантата, «Дніпро реве» (1892 р.), разом з «В’язанкою народних пісень» є підсумком трьохлітніх занять Січинського в консерваторії. Незважаючи на те, що твір відноситься до раннього періоду творчості композитора, він відзначається високою майстерністю. Написана для мішаного хору з баритоновим соло у супроводі повного складу симфонічного оркестру, кантата виконувалася найчастіше з фортепіано, оскільки оркестрів у Галичині майже не було.
За задумом композитора цей твір близький до кантати «Б’ють пороги» М. Лисенка. В обох творах Дніпро виступає як символ могутності українського народу. Та коли поема Шевченка, на слова якої написана кантата «Б’ють пороги», відзначається мужністю і героїчним пафосом, то текст
В. Чайченка, що лежить в основі «Дніпро реве», пройнятий упадницьким песимізмом. Вибір його Січинським можна пояснити ще не сформованими на той час соціально-філософськими поглядами композитора. У зрілий період творчості для передачі глибоких суспільних ідей він вибирав переважно поезії Т. Шевченка.
Але в музиці кантати «Дніпро реве» знаходить свій вираз глибока любов композитора до знедоленого рідного народу. Музика Січинського піднялась незрівнянно вище від тексту. Не пасивний смуток і жаль, а дійовий протест, глибока схвильованість і драматична насиченість відчуваються в ній.
Форма твору випливає з його тексту і загальними контурами найбільш наближена до тричастинної. Невеликий оркестровий вступ відтворює природну стихію, що оплакує недолю українського народу. На фоні тривожного тремоло струнних інструментів у фаготів і контрабасів, а потім і в тромбонів звучить основна тема кантати – велична патетична мелодія, побудована на ступенях натурального мінору у пунктирному ритмі. Цей же мотив переймають баси хору, як заспів. Відповідь хору контрастує їм короткими, уривчастими фразами із стогоном малосекундових спадань, з оспівуванням ввідного звука гармонічного ладу. На протиставленні і водночас взаємодоповненні цих двох елементів будується перша частина кантати, створюється її схвильований характер.
У другій частині, баритоновому соло, настрій смутку і жалю поглиблюється монологом однієї людини, з її гарячими почуттями і тривогами. Ця індивідуалізація емоцій втілена засобами романсу – широким розспівом мелодії на фоні плавного супроводу. В той же час рівномірність руху і мажорний лад вносять деякий контраст до величного і схвильованого характеру першої частини. Але й тут кульмінація, що передає найвище поривання почуттів (на словах «тії журби не сила задавить...»), відзначається підкресленою патетикою. Перехід між частинами здійснюється attacca, через розв’язання домінанти в тоніку.
Третя частина кантати найбільш розгорнена. Перший її епізод – Andante grave е religioso – своєю стриманою фактурою і ритмом та передусім акапельним звучанням вносить контраст до попередньої частини. Далі поступово готується поява фінальної частини кантати, формується її патетичний характер.
Заключний епізод – кульмінація кантати. Як і в попередніх частинах, тут виражена туга за минулим, лише на вищому рівні сили і концентрації. В основу його композитор поклав першу тему кантати. Це обрамовує твір і надає йому цільності, завершеності. Проте тема не повторюється повністю, зберігається лише загальний характер її інтонацій, що свідчить про вміння композитора розвивати матеріал.
