Суворий рисунок мелодії з рівним ритмом, а також супровід, що не дублює тему першої частини, а лише підтримує її арпеджованими і акцентованими акордами, надає цій частині величавості і драматичної насиченості. Друга, скорботна частина теми першої частини проглядається лише в її основному мотиві. Весь заключний етап являє собою одну лінію розвитку – наростання до кульмінації і її спад. В кульмінації дуже важливу роль відіграє гармонічний елемент – несподіваність переходу з сьомого низького ступеня ре мінору в терцквартакорд сьомого ступеня ля мінору, а потім – у альтерований квінтсекстакорд того ж ре мінору. Це надає кульмінаційному епізодові, поряд з великою драматичною силою, відтінку незавершеного і особливо розпачливого характеру. Темп adagio, довгі, витримані акорди і повторення квінтового тону в мелодії підкреслюють безвихідь ситуації, невирішеність майбутнього.
Січинський виявив у цьому творі велику майстерність в користуванні засобами музичного висловлення. Поряд з мелодією велику роль у розкритті змісту твору відіграє й гармонія. Особливо часто, як засіб для подальшого розвитку і несподіваної зміни настрою, композитор застосовує еліпсис і хроматичну модуляцію. Свіжо звучать тональні співставлення і альтеровані акорди. Найбільш яскравими прикладами є співставлення однойменного мажору і мінору в 3-4 тактах другої частини, введення альтерованого септакорду четвертого ступеня в кульмінацію цієї ж частини тощо.
Подібний прийом композитор застосовує і в своїй кантаті «Лічу в неволі».
Оркестровка ж твору не зовсім вдала. Правильно інструментуючи його для великого складу оркестру з 4 валторнами, 2 трубами і 3 тромбонами, композитор не завжди враховує співвідношення між інструментами і вокалом, тому часто оркестр перекриває хор. Не враховується також специфіка самих інструментів. Так, наприклад, перші скрипки грають весь час октави divisi, а другі – секунди і терції. Інструментовка, незважаючи на свою нескладність, все ж досить перевантажена, композитор не користується індивідуальними тембрами інструментів. Та це й не дивно, коли згадати, що за все своє життя він не чув жодного свого твору у виконанні справжнього симфонічного оркестру і дуже рідко мав нагоду слухати симфонічні твори інших авторів.
Кантата «Дніпро реве» користувалася успіхом, часто виконувалася не тільки професіональними колективами, але і селянськими хорами. Це пояснюється великою виразністю і драматичною силою твору, щирістю і простотою висловлювання.
Друга кантата Січинського – «Лічу в неволі» (1902 р.), на текст Т. Шевченка, для двох хорів, соло і оркестру – один з найбільш видатних творів композитора. Полум’яна поезія великого українського поета – революційного демократа, що своєю творчістю висловлював протест проти суспільного ладу, проти поневолення народу, була близька композиторові.
У вірші його захопила не лише незвичайна музикальність мови і ритміки, а в першу чергу його глибокий драматизм і волелюбні мотиви.
В музиці кантати «Лічу в неволі» Денис Січинський висловлює протест проти поневолення народу. Він передав трагедію Шевченка, який перебуваючи на засланні в оренбурзьких степах, мріяв хоч перед смертю побачити рідну землю. Композитор висловив тут і свій біль, ненависть і протест проти тієї частини суспільства, яка була вдоволена міщанським спокоєм свого існування.
Композитор високо цінував кантату «Лічу в неволі» і любив її найбільше з усіх своїх творів. Він сам розповідав, що твір був написаний у переломний період життя, коли він переживав глибоку кризу. Тому цей твір пройнятий глибоким драматизмом і завжди захоплює слухачів пафосом і безпосередністю висловлення.
