Досить важлива роль у «Роксолані» належить хорам. Хори невільників, хоч і подані за сценою, – невід’ємна частина драматургії опери: слухаючи скорботний спів полонених українських селян, що страждають у в’язниці, Роксолана вирішує принести себе в жертву для їх визволення. Менш виразні хори турків, їх музичні характеристики цілком позбавлені національного колориту. В цілому ж хорам слід було відвести більше місця, зважаючи на героїчно-патріотичний жанр опери і її ідею.
Перевага ліричного елементу, викликана недоліками лібрето, створює суперечність між героїчною темою опери і її музичним втіленням. Усі персонажі висвітлені у ліричному плані і не одержують розвитку. Роксоляна від початку до кінця характеризується ліричною музикою, у Сулеймана романсові інтонації чергуються з музикою урочисто-величавого, маршового характеру, що робить його образ дійовішим, ніж образ полонянки.
Щодо музичного втілення побічних персонажів – Блазня, прибічників султана – Абдули та Ібрагіма, а також опікунів Роксолани – Федори і Даниїла, то вони ще більш схематичні і позбавлені не тільки внутрішнього розвитку, але й яскравої індивідуалізації.
Разом з тим композиторові вдалося у великій мірі подолати недосконалість лібрето і надати опері цільності. Він уміло користується лейтмотивними характеристиками, пов’язуючи їх не лише з окремими персонажами, але й з драматургічними ситуаціями. Цільності опері надає хорове обрамлення (хор турків) і відсутність поділу на окремі номери (сольні, хорові та ансамблеві епізоди вплетені органічно в музичну тканину опери і об’єднані між собою речитативами).
Недоречними в «Роксолані» є деяка різностильність музичної мови, невиправдане вживання поряд з українськими інтонаціями полонезних і маршових мотивів, сентиментальних зворотів (низхідної сексти, секунди, і т. д.), використання одного й того ж інтонаційного мотиву в партіях різних персонажів, навіть запеклих ворогів – Сулеймана і Даниїла. До цього слід додати неодмінне застосування в кульмінаційних моментах зменшеного септакорду, недостатньо персоніфіковану роль оркестру.
Перелічені недоліки, незважаючи на позитивні якості опери – патріотичну основу її сюжету, демократизм і народність музичної мови, перешкодили їй зайняти на оперній сцені таке місце, яке мають у виконавському репертуарі інші твори Січинського.
Музика до театральних п’єс, що займала велике місце у попередників Січинського – Вербицького, Лаврівського, Матюка та Воробкевича, – у його творчості не відіграла вагомої ролі. За все життя Січинський написав музичний супровід до трьох п’єс: у 1902 році – до п’єси «Заволока» (переклад з польської), в 1905 – до комедії «Нахмарило» Б. Грінченка та драми Л. Лопатинського «Свекруха».
Інструментальний жанр займає в творчості Січинського значно менше місце, ніж вокальний. Це пояснюється не тільки особливостями таланту композитора, але і об’єктивними причинами – відсутністю можливості виконання інструментальних творів. Для поповнення репертуару композитор написав протягом свого життя немалу кількість інструментальних, в основному, фортепіанних творів. Проте, вони виконувалися рідко і їх рівень значно нижчий від хорових творів та романсів. Це п’єси салонного типу – вальси, мазурки, пісні без слів, фантазії на теми народних пісень. Більшість з них загублена, окремі ж були навіть надруковані.
