Цей романс з’явився в особливо важкі хвилини життя композитора, в момент, коли його вже покинули останні ілюзії про можливість особистого щастя. Музика тут не тільки схвильована і патетично піднесена, але і позбавлена єдності. Немає зв’язку у розвитку музичних думок, вони відокремлені, відірвані. Бурхливий вступ мало пов’язаний з самим романсом. В мелодії бракує характерної для Січинського наспівності. Від речитативу вона переходить до окликів, якими композитор підкреслює слова «мені байдуже». Через це створюється враження, що в романсі багато кульмінацій, і тому головна (у другій частині романсу — «І мрії, наче квіти, мруть в обіймах стужі») виходить мало переконливою і невиразно. Незважаючи на стрибки, мелодія ніби топчеться на місці.
Середня частина контрастує зміною ладу (мажор) і фактурою супроводу. Характер мелодії не міняється: замість вільного і невимушеного розвитку вона й далі рухається стрибками. Досить велика інтерлюдія служить переходом до третьої частини, яка є одночасно й кодою.
Романс «Мені байдуже» не належить до вдалих й оригінальних творів композитора. Багато тут повторень у прийомах з попередніх романсів. Повторюються навіть окремі мелодичні звороти. Досить порівняти, наприклад, закінчення романсу «І не питай» і «Мені байдуже». Однак це не значить, що композитор вичерпав уже всю свою творчу фантазію, адже пізніше була написана ще опера «Роксолана».
На початку 1908 року Січинський випадково, через листування, познайомився з Володимирою Вільшанецькою, молодою інтелігентною жінкою, яка мала на нього великий і благотворний вплив. До її слів він написав 13 березня 1908 року романс «Я тебе люблю», музика якого стоїть, зрештою, набагато вище від тексту.
Весь романс – це сповнене романтичного пориву захоплене освідчення у коханні. Форма його тричастинна. Широко розгорнений вступ побудовано на проведеній в унісон головній темі романсу. Тут визначається збуджений настрій всього твору. Схвильована мелодична лінія романсу безупинно підноситься секвенційними хвилями наростання.
Характер акомпанементу повністю відповідає мелодиці. Він підтримує безперервність її руху, супроводжуючи довгі витримані звуки короткими уриваними акордами.
Після невеликого, спокійного і світлого за характером середнього епізоду реприза знову повертає до попереднього схвильованого настрою, тонус якого підноситься до виразу захоплення у кінцевій кульмінації романсу.
Один з останніх романсів Січинського – «Паду чолом до скелі». Текст написав напевно сам композитор, тому що авторство не вказане ні в автографі, ні в друкованому виданні. Зміст поезії близький до сфери його інтересів і почуттів. Підтвердженням може служити і не зовсім правильна, несиметрична форма вірша, або такі невдалі висловлення, як наприклад, «блідне дух мій молодий».
Цей єдиний залишений композитором вірш, в якому він міг висловити свої почуття, є живим доказом того, що Січинського глибоко хвилювала нещаслива доля його народу. Музика романсу, хоч і не належить до кращих досягнень композитора, зворушує своїм поривчастим і схвильованим характером. У цьому романсі багато спільного з попередніми творами Січинського. Тут, як і в попередніх вокальних творах композитора, привертає увагу природність інтонацій та їх органічний зв’язок з текстом.
Щиро, задушевно і тривожно звучать питання, які ставить собі людина, що з високої скелі глянула на світ. Усвідомлення людського горя – це кульмінація пісні. Після цього приходить спад. Характерно, що пісня закінчується плагальним кадансом, який звучить незавершено, мов нерозв’язане питання.
