XVII століття дістають художню самостійність такі жанри багатоголосного співу, як кант, многоліття, херувимська, партесний концерт, а також «перекладення».

Нові форми гармонічного співу швидко утвердилися в церковних і монастирських хорах України та Росії. На кінець XVII століття в них виробилась своєрідна форма багатоголосся для давніх розспівів на основі національних традицій. Загальний характер гармонізації (паралельний рух двох верхніх голосів з функціональною підтримкою нижнього) зближував їх з кантами і псалмами.

Композитори – автори партесної музики (Василь Виноградов, Іван Леонтьєв, Михайло Сифов, Іван Протопопов та інші) – більше зверталися до церковних піснеспівів, переведених з крюкової нотації на нову, київську, п’ятилінійну (з квадратними нотами). Швидке засвоєння ними цієї нотації (значно простішої, аніж крюкова) полегшувало завдання гармонізації. Причому сама мелодика давніх наспівів зазнала великих змін, пов’язаних з її скороченням та спрощенням ритміки. Гармонічна єдність, ритмічна тотожність виділилися на перший план відносно колишніх мелодико-ритмічних особливостей одноголосся.

Такий підхід до обробки піснеспівів характеризував і творчість композиторів XVIII століття, зокрема Д. Бортнянського. Зупинімося на його хорі «Достойно єсть». Порівняння його з ранішим багатоголосним варіантом (XVII ст.) цього ж піснеспіву у вигляді тристрочної партитури (переклад з крюкової нотації на п’ятилінійну М. Бражникова) (22)