італійське вокальне мистецтво, інші прагнули зберегти недоторканність давніх вітчизняних розспівів, треті вдавалися до потворних форм гучноголосого співу. Так, на велику оригінальність претендував хор домашньої церкви міліонера Лубенського, який жив біля Анічкового мосту. Про виконавство цього хору, зокрема про спів його соліста кріпосного Федора, залишив спогади Ю. Арнольд, який чув їх у дитинстві. Він пише, як одного разу, повернувшись з церкви додому, запитав свою матір: «А навіщо ж хворого Фріца (навіть ім’я іноземне дали Федору! – В.І.)примушують співати? Адже ж йому важко й боляче! – Та хто ж тобі сказав, що він хворий? – заперечувала матуся.– А як же, маман, хіба ви не чули, як Фріц усе охав та схлипував і стогнав усе «ох, ох, ох!..»? І я заспівав тут, наслідуючи Фріца: «Све-е-е- ете, ох! ти-и-и-ох! хіііій, ох!» (129, 1891, №2).
Серед численних російських хорових колективів Придворна співацька капела виділядася не лише високою | культурою співу, а й розвитком кращих традицій вітчизняного виконавського мистецтва. Твори Бортнянського, які звучали в її інтерпретації, відповідали духові часу. Вони завоювали популярність у слухачів і, як відзначає А. Преображенський, помітно відволікали увагу від ефектних композицій Сарті, Галуппі.
Як видному організаторові хорової справи, Бортнянському було доручено навчати причетників для приходських церков простого єдиного нотного співу. Отже, Придворна капела стала до того ж школою підготовки керівників хорів. Діставши регентську освіту, випускники-півчі направлялися, як писав Д. Долгов, в усі найголовніші храми Росії, везучи з собою твори Бортнянського і впроваджуючи його метод навчання співу. В ці часи вплив Бортнянського як педагога і композитора і популярність його творів були такими великими, що, коли згодом новий директор капели спробував, внести зміни в її музично-педагогічну систему, то це йому не вдалося.
Діяльність Бортнянського, пов’язана з навчанням регентів, сприяла покращанню якості хорів. Один з дореволюційних істориків П. Воротников вказує, що сам композитор колись висловив бажання вирівняти церковний спів. На жаль, автор не називає джерела, з якого взято цю інформацію. Однак підтвердженням її служить написана композитором у 1804 році «Літургія Іоанна Златоуста» у двоголосному викладі, визначена автором
