форми» (147, с. 8). Критик вважав, що Бортнянський л «майже забув рідні йому знаменний і київський розспіви, колись чуті ним у глухівській церкві, які постали тепер перед ним на сторінках синодальних нотних видань» (147, с. 8). На думку цих істориків, композитор надто піддався італійському впливові, що виявилося в його роботі «на російському ґрунті».
Однак подібні твердження музичних критиків були несправедливими. Повертаючись до Петербурга, Бортнянський прекрасно розумівся на всіх особливостях вітчизняного співацького мистецтва. Засвоївши західноєвропейську техніку композиції, він прагнув переглянути всі існуючі в Росії стилістичні норми духовної музики, використавши свої знання в умовах місцевої хорової культури та її традицій. Прикладом може служити згадана нами вище «Меса». Зумівши зберегти найхарактерніші риси давніх наспівів, композитор дав їм нову форму, струнку й міцну, яка цілком відповідала прогресивному спрямуванню хорового мистецтва другої половини XVIII століття.
Звичайно, шлях Бортнянського був нелегким, зате переконливим; все, що він робив, не суперечило вимогам о, часу. Перехід до класицизму в його творчості здійснювався поступово, і навряд чи можна говорити про «різкий переворот» (за висловом М. Компанейського) у поглядах Бортнянського на мистецтво. Захищаючи композитора, М. Компанейський справедливо вважав, що той не міг одразу примусити «придворну знать… зректися модного співу» (81, с.35). Адже Бортнянський зобов’язаний був задовольняти двір не гірше італійців. Якщо б він не мирився з цим, то його одразу було б звільнено й замінено італійським композитором. Залежність від смаків царського двору сковувала його як художника. Йому випала важка творча доля. Поступово переходячи від творів, близьких до загальноєвропейських форм, до композицій, тісно пов’язаних з вітчизняними музичними традиціями, він завойовував міцні й незалежні позиції. Щодо цього Бортнянському як одному з професіональних композиторів Росії другої половини XVIII століття судилося зайняти особливе місце. Разом з іншими діячами він був сповнений рішимості сприяти розвиткові національної культури.
Усе це помітно виділило Бортнянського серед італійців Б. Галуппі й Д. Сарті, які теж служили при петербурзькому дворі.
