щорічно по кілька хлопчиків, здібних до співу і з кращими голосами так, щоб Придворний хор мав у запасі... потрібну кількість альтів і дискантів, освічених уже в співі» (190, 66, арк. 16).
Справді, кілька років такі набори відбувалися, і в них, очевидно, брав участь Бортнянський. Однак тривалі мандрівки на великі відстані з півночі на південь та назад були надто стомлюючими для 70-річного директора капели, і з 1823 року він уже не міг здійснювати їх. Від цього, часу він набирає до хору петербурзьких хлопчиків «лише служити на короткий термін»1 (190, 66, арк. 16).
Вимогливість Бортнянського до якості голосів півчих позитивно вплинула на виконавський рівень капели. Уже на початку його директорської діяльності вона змогла показати себе на придворній сцені з найкращого боку. Невипадково від 1796 року камер-фур’єрські журнали часто повідомляли про те, що придворні півчі «співали різні концерти», «російські пісні» в залах Ермітажу і виступали разом з «інструментальною й вокальною музикою» (192, арк. 35, 186, 265, 426).
Подібні святкові концерти відволікали увагу як самих капелян, так і Бортнянського від роботи над удосконаленням художньої майстерності виконання. Тим часом керівник капели прагнув перетворити її на самостійний співацький колектив. Завдяки зусиллям Бортнянського вже в кінці 90-х років хористи усе рідше брали участь у придворних святах. Крім цього, він домігся збільшення штату капели з 24 до 60 чоловік, покращання матеріального становища півчих, підвищення жалування малолітнім до 120 карбованців на рік. Ці зміни були дуже важливими. А ще в 1783 році Сарті писав у рапорті від 4 липня «панові бригадиру й кавалеру Василю Степановичу Попову, що півчі нерегулярно отримують «порційні гроші», а «відряджені з полків (з України. – В.І.) терплять через це крайню нужду... й залишаються без одягу і взуття». Сарті повідомляє також про нестачу нотного паперу й чорнил (189, 17, а. 91). При Бортнянському ж
___________________
