Італія, куди прибув на навчання Дмитро Бортнянський, в той час складалася з ряду дрібних держав, столиці яких були політично, економічно й культурно відокремленими. В одній з таких столиць – Венеції – у 1769 році й зупинився посланець Петербурзької співацької капели. Венеціанська республіка переживала новий період свого розвитку, пов’язаний із становленням класу буржуазії. Усі політичні й економічні привілеї тримали в своїх руках багаті дворянські родини.

Італійські мистецькі діячі часто виїжджали за кордон, досягаючи там слави й багатства. Серед них згадаємо вже відомих нам композиторів Ф. Арайю, Б. Галуппі, Д. Сарті, В. Манфредіні, Д. Чімарозу, Д. Паізієлло, Т. Траетту та інших, які обслуговували петербурзький імператорський двір. Своєю творчістю вони сприяли проникненню в Росію італійської музичної культури. Водночас вони самі засвоювали нове для них російське вокально-інструментальне мистецтво.

Бортнянський приїхав по Венеції в той час, коли це місто фактично вже втратило свою колишню, економічну роль, хоч його музично-театральне мистецтво було ще на досить високому рівні. Чарльз Берні, який відвідав Венецію у 1770 році, був вражений величезною «кількістю... музики», що звучала в усіх куточках цього міста. У своєму щоденнику Берні записав, що всі тут співають і грають, на вулицях чути мандрівні оркестри.

По суботах та неділях відбувалися концерти в консерваторіях, яких у Венеції було чотири. В них навчалися дівчата-сироти. Одну з консерваторій очолював Б. Галуппі. З часом до консерваторії почали приймати, крім сиріт, і інших обдарованих дітей, які виявляли інтерес до музики. Щоправда, лише для небагатьох вона ставала професією. Адже більшість дівчат, досягши зрілого віку, виходила заміж і кидала сцену. Ті, що залишалися, вдосконалювали своє мистецтво співу, гри на різних інструментах, допомагали маестро навчати маленьких дівчаток. Усе це дещо нагадувало Петербурзьку співацьку капелу, де дорослі півчі навчали дітей, а професіональних музикантів-педагогів було не більше двох-трьох.